Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Удар був дуже сильний — удар по вірі в те, що можна якось боротися з мерзотою у нашому суспільстві.

У газетах повідомили, що має відкритись XIII з’їзд комсомолу. Ми, декілька комсомольців факультету, написали листа до з’їзду. У цьому листі ми писали про формалізм у комсомольській роботі, про те, що більшість комсомольців нічого не робить у громадському плані, а в своєму побутовому житті багато хто ганьбить звання комсомольця. Основна пропозиція полягала в тому, щоб провести відкриту нещадну чистку комсомолу — очистити його від всякої міщанської погані, посилити вимоги вступу в комсомол. Далі були пропозиції знайти справжні, захопливі справи. Наприклад, збирати силами комсомольців кошти для створення космічної ракети.

Після гарячих дискусій до нас приєднався секретар комсомольської організації факультету. Він дописав до листа свою окрему думку, Що трохи відрізнялась від нашої і була менш радикальна.

Ми з хвилюванням чекали відповіді з ЦК ВЛКСМ. Відповідь прийшла сприятлива. Нам повідомили, що наш лист обговорювався у ЦК і буде обговорюватись на з’їзді.

Ми з нетерпінням чекали з’їзду. На жаль, на з’їзді проблеми, які ми висунули, не зачепили жодним словом. На цьому з’їзді, як і на всіх інших, тільки й били в барабани у зв’язку з грандіозними звершеннями комсомолу на цілині. Від своїх товаришів, що поїхали підіймати цілину, ми вже знали, що те, що пишуть у газетах, це переважно чергова демагогія.

Викладач історії КПРС запропонував на семінарі обговорити рішення XIII з’їзду комсомолу. Я виступив і назвав з’їзд «з’їздом тріпачів». Після семінару викладач відкликав мене вбік і пояснив, що за такі слова у мене можуть бути великі неприємності. Я гордо відказав, що зараз не сталінські часи, і кожен має право говорити все, що хоче. Викладач тільки стенув плечима.

Під впливом XX з’їзду й Угорської революції 1956 року, у всіх великих університетах прокотилась хвиля вільнодумства. У Московському, Ленінградському і Київському університетах почали утворюватись підпільні й напівпідпільні організації. Їх розгромили. Але ми, студенти молодших курсів Одеського університету, нічого про це не знали. Про події в Угорщині ми робили висновки з газет.

Хвиля вільнодумства почалася в Одеському університеті у вигляді стінної газети «Думка». Епіграфом до газети був вислів Декарта «cogito ergo sum» («мислю — отже, існую»). Вийшло два номери газети, які викликали величезне зацікавлення у студентів. Я приготував статтю у третій номер.

У газеті обговорювались питання про джаз, Єсєніна (тоді ми вперше прочитали його вірші), футуристів.

До нас докотились чутки, що було засідання партійного бюро факультету, на якому газету звинуватили за буржуазну ідеологію. Одним з аргументів став злощасний епіграф. «Чому не „Пролетарі всіх країн, єднайтесь!“? Чому ідеалістичний афоризм?»

Я зустрівся з секретарем комсомольського бюро факультету і почав схвильовано вимагати, щоб той пояснив, за що заборонили газету. Секретар сказав, що редактори газети — стиляги, що вони, здається, були пов’язані зі спекулянтами. На жаль, я вдовольнився таким поясненням. На старших курсах повідбувалися комсомольські збори, на яких редакторів газети виключили з комсомолу, а відповідно, й з університету.

Через декілька років я прочитав детективну повість популярного на той час радянського автора детективів Ардаматського, у якій було переказано цей випадок. Статті в газеті були подані від початку до кінця брехливо. Ардаматський у повісті пов’язав редакторів газети зі спекулянтами, а спекулянтів — із злодіями й шпигунами.

На третьому курсі мене вибрали секретарем комсомольської організації курсу. Але на цій посаді я майже нічого не встиг зробити.

У нас були шефи — робітники одного з заводів. Не пам’ятаю напевно: може, ми були у них шефами. Ми домовились, що будемо разом проводити культурні заходи. Вони також просили, щоб ми допомогли декому з них вступити в університет. Був кінець навчального року, і єдине, що я виконав, — це підготував одного робітника на фізико-математичний факультет університету.

До 3-го курсу в мене з’явилось багато цікавих друзів позауніверситетського кола. Один з них був знавцем ідеалістичної філософії різних напрямків. Мені було дуже цікаво з ним сперечатись, але я завжди зазнавав поразки, бо він краще за мене знав навіть ту єдину філософію, з якою я був трохи знайомий — марксистську.

Приблизно у той же час я потоваришував з дочкою мого колишнього шкільного вчителя логіки — С. Він покинув школу, став письменником, членом Спілки письменників. Писав і пише він бездарно. Погляди його були сумішшю українського націоналізму й офіційної демагогії. Націоналізм — з ним я зіткнувся вперше — мене шокував (зараз я розумію, що дещо він говорив справедливо). Офіційна демагогія відштовхувала ще більше.

Але все-таки він був порівняно розумною людиною, і тому я захоплено сперечався з ним.

Якось я розповів йому про мого товариша-ідеаліста і пояснив, Що нам так погано викладають філософію, що ми не здатні дискутувати з ідеалістами. Я додав, що треба викладати в інститутах й ідеалістичну філософію.

Іншим разом я розповів йому, що сумніваюся у глибині ленінського визначення матерії (в «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі»), а також Енгельсового визначення життя. Приблизно через місяць після нашої останньої зустрічі мене викликали в університетський відділ кадрів. Завідувач відділу кадрів (здебільшого це колишні кагебісти, але тоді я про це не знав) дуже люб’язно мене зустрів і почав розпитувати про мої плани на майбутнє. Я сухо відповідав, бо не міг зрозуміти, навіщо це йому потрібно. Нарешті прямо запитав, навіщо він мене викликав. Той пояснив, що всі мої викладачі з таким захватом про мене говорять, що йому захотілось познайомитись з таким незвичайним студентом. Окрім того, що це була явна брехня, моя гординя на той час вже трохи зменшилась, і мені було неприємно вислуховувати такі похвальні слова. Я насторожився.

Завідувач перейшов до моїх поглядів. Я відповідав ще стриманіше (хоча аж ніяк не вбачав тут для себе якоїсь небезпеки: я вірив, що сталінські часи безповоротно минули). Нарешті, він запитав чи є у мене друзі-ідеалісти, а потім — чи є у мене знайомі в такому-то інституті (саме там, де працював мій друг). Одразу все стало ясно — доніс С. (нікому іншому про цього свого товариша я не розповідав). Я полегшено зітхнув: прізвища мого друга С. не знав. Тактика моєї поведінки у цій розмові стала мені зрозумілою. Я вирішив грати роль такого собі марнославного дурника й базіки.

Я почав, просторікуючи, переповідати все, що читав з марксизму. Завідувач вдавав, що він у захваті від моєї ерудиції, але весь час своїми навідними запитаннями збивав на потрібні йому