Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Зима сторіччя, – сказав він уголос, запиваючи їжу компотом. – Це, напевно, офіційна назва того, що сталося в країні тоді, у грудні тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого. Сніг падав невпинно і здавалося, що він ніколи не припиниться. Селище засипало повністю.

– А телефону в селі не було? – спитав Подима.

– Та де там, – відповів Ришь. – Такі часи сьогодні важко уявити. Найближчий телефон був у Барцинеку. Навіть магазин був тільки у Вниках. Якщо хтось хворів, його треба було пакувати в машину і везти до Єлєньої Гури. Лише коли Анджеєк почав працювати в ПКС, вони зробили у нас зупинку, хлопець виїжджав вранці, а повертався майже вночі. Сьогодні якщо тобі хтось напише повідомлення на телефон, а ти не відповіси протягом п’яти хвилин, всі вважають, що ти помер, а тоді ж сім’я не могла приїхати з іншого кінця Польщі на похорон, бо їх сповістили телеграмою.

– Тобто коли село засипало, ви не мали контакту із зовнішнім світом?

– Коли нас засипало, вже не було Польщі, тільки наше селище і більше нічого. Дістатися до Бразилії в той час було так само важко, як і до Єлєньої Гури. І ми думали, що вранці все це припиниться і люди відкопаються, але цього не сталося. Сніг йшов цілий день і всю ніч, і як тільки щось відгрібали, відразу ж насипало. В якийсь момент сніг не було куди навіть викидати, тож чекали, поки він припиниться. Потім копали коридори, так що снігу з боків було навалено на зріст людини.

– І струму не було?

– Електрика повернулася лише в середині січня, – відповів Ришь. – Їм довелося піднімати лінії від Єлєньої, через Барцинек і Вники, і нарешті до нас, і це ж вони діяли пріоритетно через справу.

– Діяти в такому випадку складно, – зазначив Подима.

– Але це не така велика проблема, як люди думають сьогодні, – відповів Ришь. – Що люди тоді мали на електрику? Телевізор, радіо, в деяких будинках холодильники, пральна машина "Франя", праска. Різниця була лише в тому, що після настання темряви всі сідали біля свічки чи гасової лампи, ось що. Роботі це не заважало. Гірше, що лежав сніг, а мороз його скував, от що було проблемою.

– З цього селища взагалі неможливо було вибратися? – здивувався Сукєнник.

– Тільки пішки.

– І ніхто не пішов по допомогу?

– Не в перший день, бо сипало, і віхола була така, щоб голову хотіла відірвати. І навіть якби хтось вийшов і дістався, скажімо, Барцінека, що б це дало? Єдиним способом було б повідомити Єлєню, і звідти військові могли б прийти на допомогу, але вони все одно не з’явилися.

– Чому? – спитав Подима.

– Чому? – відповів Ришь, знизуючи плечима. – А що, хтось пропав? Чи до трупа? У них і так були повні руки роботи. Поламані дерева, зірвані дахи, вщент обірвані лінії електропередач, падали щогли. Порвало лінії теплопередачі, люди застрягли в автомобілях на дорогах. Тоді для них пріоритетом було рятувати життя, а нам рятувати було нічого. Тому ми не відразу послали по допомогу.

– Тобто в перший день Різдва ви ще не знали, що когось убили? – запитав Сукєнник.

Ришь допив компот і подивився на двох слідчих. Ось і прийшов час випробування і для нього, і для них. Він не міг брехати до тих пір, його свідчення міг би підважити будь-який свідок тих подій, якщо наважився б заговорити. Але зараз?

– Ні, – відповів він.

Зараз ситуація кардинально змінилася.

РОЗДІЛ 9

Бог народжується, людина вмирає

Рік 1978

Це була цілковита випадковість, що я як раз стояв на кухні, і саме я відчинив двері і впустив Зоську Вишневську до хати, разом із усім холодом, туманом вируючого снігу і злом, яке відтоді постійно загостилося в нашому селищі. Може, це Мара разом з нею увійшла, хтозна?

Я стояв на кухні, тому що з ліжка мене зігнали повний сечовий міхур і відчуття сухості в роті, можливо навіть похмілля, але в усякому разі, коли я схилився над каструлею святкового компоту із сухофруктів, хтось стукав у двері. І в цьому гуркоті було стільки сили і стихії, що я підскочив, проливши компот на підлогу, бо пив просто з черпака. Спершу я подумав, що через сніг завалився дах, чи щось серйозне сталося, але стукіт не вщухав, Зоська стукала в двері, як птах, що заплутався в сітці, панічно махаючи крилами, сподіваючись на те, що визволиться. Нічого з цього, ніякої допомоги для нього або для неї.

Я глянув у вікно, намагаючись розрізнити, чи то мороз на вікні, чи темрява ночі, чи вітер, що несе замерзлу долю сутінковим світом. Проте виття в трубі яскраво свідчило про те, що зима нікуди не йде, вона раз і назавжди впорядкує цей світ, виморозить людей, як бліх із кожуха, бо навіщо вони їй ? Я увімкнув ліхтарик, який батько залишив на столі про всяк випадок, жовте світло залило кухню, даруючи ілюзорне проміння цивілізації.

– Йду! – гукнув я до дверей, думаючи, що побуджу домочадців, а з іншого боку, мабуть, саме стукіт вигнав їх з ліжка, бо я вже чув батькове шаркання.

Туп, туп, туп! Дерев'яні двері відповіли мені, ніби й слухати зовсім не хотіли.

– Хто там?! – гукнув я, хапаючись за ручку дверей, але відповіді не дочекався.

Вищезгадана Зоська Вишневська впала всередину в сніговій хмарі, виблискуючи світлом ліхтарика, відбитого білими кристалами. Вона нічого не сказала, грюкнула за собою дверима й витерла сніг з порядних валянок. Добре, що вона зачинила двері, бо надворі люто вило, може, й не демон, а щось набагато гірше, від якого можна сховатися лише в теплі.

– Що там відбувається? – запитав батько з сіней.

– Щасти Боже, – привіталася Зоська, розгортаючи вовняний шарф, під яким ховала обличчя. – Допомоги потребую.

– Що сталося? – спитав я, відступаючи до батька, звільняючи сусідці місце на кухню.

– Сідайте, – сказав батько. – А ти, Михасю, підкинь дров в піч, бо пригасає, а мороз все більший. Постав чай.

Вони сіли за стіл, і через мить їхні обличчя виринули