Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

А тут тільки було:

— Здрастуйте! — з повагою в голосі сказав він до Марти з Горпинкою, а подумавши та крутнувши вуса, добавив: — З неділею, — і схилився на ворота, що заскрипіли під вагою його тіла й похилилися: — Бач, хилиться без хазяїна, — і сів поруч з Горпинкою, що привітала його, низько вклонившись, і навіть спідницю одсунула, щоб Петрові краще було сісти.

Марта знала, куди це ворота її хиляться, та:

— Хай хиляться, прийде син з армії та нові поставить.

— А воно так: або нові поставить, або й ці спалить!..

— Не спалить, — переконано заявила Марта; тоді Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки — згоріли, мовляв, ото біда буде...

Вона повернулась лицем до Петра:

— А в мене з ногою таке нещастя, така лиха година: як закрутить, хоч до Бога або на стінку лізь...

Той поцмакав, витягаючи тютюн, і, не знайшовши паперу в капшуці, зняв синього картуза з ремінним ободком, що такого носив тільки економ пана Пшіндзьовського, і почав розправляти жовту від поту підкладку з паперу — закурювати. Коли потяг разів зо два цигарку, сплюнув і сказав невідомо до кого:

— Заробив, як Марко на вовні... Що там нога, бабо, — звернувся він до Горпинки, — коли жить не дають: хіба мислено, щоб отаке здирство, як зараз? Ой надопекли ж! Зарізала, брате, революція... — розпочав він, але спам’ятався, що перед ним же не такі вже й свої, сказав:

— П’ятдесят карбованців штрафу... О!

Горпинку так захопила ця новина, що вона не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:

— За що?

Гордійчин зітхнув, наче після важкої роботи.

— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди...

Думки закрутились у Горпинчиній голові і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже.

«Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують... Іше вчора казала своїм дурням: «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі». Не послухали, а тепер...»

— Хоч би ж заробляв нею, не жалко було б, — казав журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать і — зарізали: п’ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!

Горпинка зразу заспокоїлась; її обличчя стало заклопотане, смирне і трохи задумане: права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичав нам молотилки, хай...»

— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї. — Це ж наказаніє господнє, — пху, якби знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.

— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би за п’ятдесят карбованців!.. Не дають жить — от що.

— І це тільки у вас чи ще в кого? — поспитала, аби що-небудь сказати, Марта.

— Всі гонять, — сказав він, — а на мені злість окошилася... П’ятдесят карбованців, та ще в недорід. Недурно ото кажуть люди, та воно й правда: «Гіркі наші, сестро, заробітки... Заробила, вибачайте, сорочку...» Отак і я... Просто заріз. Чого ж ти, — звернувся Гордійчин діловито до Марти, — не питаєш мене, чого прийшов?

— Скажете.

— То як же ми з хлопцем: зійдемося чи ні?

— Ні, я не буду його наймать...

— Чого?

Горпинка використала вільну хвилинку і запитала Петра, не спускаючи з новини думки:

— Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить?

— Як де: на всонні — згоріло, а ярками — добре... Пропало вже, не вернеться...

А Марта в одну душу, аж надоїло вже Петрові про це слухать:

— Хай що буде, — оддам до школи: буде шануватись — будуть люди, а не буде — мати не винувата...

Гордійчин почав висміювати її завзяття:

— З науки хліба не їстиме... Чи, може, хочеться, щоб танцював на паску в комсомолі, як Петренкові студентки? Одна вже витанцювала: отелилася...

— І-і, як же, коли? — аж присіла од такої новини Горпинка і зла була на Петра — розказує, наче макуху жує...

— Не знаю, як там було, а Петренчиха носить по саду та дзеленьбом виспівує. Культура!

— І заводу гарного дівки були, а так розпаскудилися, — солодко сказала вона і знову згадала про свою ногу: крутить.

— То як же буде? — спитав Петро.

— Отак і буде: попасе до покрови, а там піде до школи... — відповіла Марта.

— А в мене йому добре було б, харчі, що ми їмо — один стіл, на зиму пришви справив би, а в тебе ж, — він кинув на стіжок жита, — хліб на учоті!

— Не подохнем, — згорда одказала Марта. — А за науку, яка вже не буде, хай потім не плачеться на матір, що не пустила до школи...

Петра образило останнє Мартине слово.

«Всяке стерво по науку плазує, — гадав він, — нема, щоб як раніше: прийміть, дядьку, за шматок хліба робитиму...»

Він, похмуро засміявшись із своєї думки, сказав до Марти:

— Да воно правда: вивчиться по совєцьких школах краще лаяться... Я не силую: своя рука — владика... То, мабуть, тепер із оранкою теж буде іначе: виорав тобі даровизни панської десятину та привезу ще просо і — розквитаємося. А на ті клапті шукай собі орача.

Він потяг востаннє недокурка, повернув його у жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок: сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище, — нічого не сказав, а тільки поспитав бабу:

— Ваші хлопці дома?

«Родається...» — зраділа Горпинка і вимовила, запишавшись:

— Не знаю, як тобі й сказать: Пилип із церкви прийшов та спить у клуні; ти не був, майбуть, сьогодні? Там чуть до бійки не дійшло: Петренкова рідня автокефальну хоче. «Не розуміємо, нам, — каже, — на рідній мові...» Сміялися люди, а він аж запінився... Іди, когось да застанеш.

Марта зозла та несподіванки, що сказав про оранку Гордійчин, не знала, що йому й сказати: умовлялися за хлопця, що пастиме, орати й ті