Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

— На чорта й краще, — сказала вона, — пас, пас ціле боже літо, падав за скотиною, а в тебе совісті знайшлося тільки панську десятину виорати?.. Ми ж умовлялися...

Петро дивився у землю і твердо:

— Умовлялися — одно, а робота — друге.

Марта запеклася й безпорадно мовчала; тоді з кінця жорості підвівся гінкий, білявий, з різкими рисами обличчя Опанас, її тринадцятилітній син, і злісно сказав Петрові:

— Як така балачка, дядьку, то чорти вам більше пастимуть, а не я: виорали на панському — і кінець! А сьогодні я вже не пожену.

Гордійчин не ждав такої рішучої заяви, але, коли помітив, що Марта теж згоджується з думкою хлопця, почав його залякувати:

— А в суд не хочеш? Гляди, бач, щоб з великого розуму дурним не став: за саму оранку треба до Покрови служить — знаєш це?

— Не сваріться... Да ладком, не треба цього, хіба не можна всовістити його? — сказала Горпинка до Марти, натякаючи на сина.

Сварку слухала вона з великою насолодою: рідко ж бувають у Лемківці такі веселі дні! «Як вишкварка та...» — подумала вона про Опанаса і затихла, бо Марта, — по очах було видно, — розлютилася і далі не могла стерпіти.

— Подавай у суд, — кинула вона злісно Гордійчину, — не думай так високо про свою могутність: Пшіндзьовський кращий був, та зуби поламав, а таких панів, що бублик у руці держить, а чорну лусту хліба прасує, — знаємо!

Це була найбільша образа Петрові, бо про цей бублик усе село говорило.

— A-а, ось якої ми! Зраділа, що десятину землі чужої дали? Думаєш — чужі сльози злидні виплачуть? Не безпокойся, не довго вже зосталось царствувать: прийде ще коза до воза, та смердітиме погано... Ось поназдивишся, — загрозливо скінчив Гордійчин, — коли не прийдеться руки цілувать, щоб простили люди за чуже добро... Злидні!

І він, сердито вигукнувши лайку, пішов кутком до Горпинчиних синів.

Горпинка була задоволена неділею: такий прехороший день удався, так багато новин, і ця сварка з Петром; ще хотіла розказати Марті сон позавчорашній, та, мабуть, не треба буде...

«Б’ється козачка, як риба тая, — згадала вона. — Ні, не вміє шанувати заможних людей, не змалюється, хай попухне на картоплі — ласкавіша стане!..»

«Ногу, — рішила Горпинка, — треба неодмінно погризти, за паляницею, коли пришле оцього лобатого Опанасика, — сьогодні нема печеного, хай походить...»

— Мабуть, Марто, зроби вже мені ласку — погризи, піду й собі до дому, — сказала вона, підвівшись, та хруснувши ногою, нахилилася й потерла рукою чорну кісточку, мов грудку землі...

— Письмо від Митра прийшло, — сповістив, нахилившись до матері, Опанас; але Марта заховала свою радість і перервала його, щоб одправити Горпинку, сказала:

— Ідіть, бабо, додому та другим разом, як ногу обмиєте. Я хоч до церкви не ходжу, а неділю святкую; прийдіть у будень.

Горпинка образилася:

— Чудасія прямо! Хіба це довге діло — прополоскати в казанку — пхи!.. Забилася такий світ: чи ти смієшся, чи що?

— Я не сміюся давно вже, а гризти сьогодні не буду вам. — І Марта стала у воротях та ждала, як видно, коли попрощається Горпинка.

— Мамо, Опанас каже, що наша теличка пополювала сьогодні, — сказала Варка, але на неї зозла глянув Опанас, вона злякано замовкла.

— Дурна ти, — одказала їй мати.

«Неодмінно, — вирішила Горпинка, — з Петровим бугаєм... О, ця нужда любить дурничку!.. Треба сказати йому, як застану».

Вона востаннє згадала про ногу, дала виговір Марті:

— Не знала я, що Вовкова дочка така вередлива; бач, погидувала ногу гризти... А може, колись прийшлося б, бо в тебе ж діти?..

— Не ваше діло до моїх дітей; прийшли, то йдіть собі з богом... (Під три чорти, де й ті два, — додала вона до себе), — зачинила перед самим Горпинчиним носом ворота і пішла, не попрощавшись з нею, до хати.

Опанас жваво підняв із землі клунок із соняшниками та сапет огірків і поніс їх до призьби; Горпинка постояла, здивована, хвилини зо дві, плюнула тричі проти воріт і швидко-швидко задріботіла вулицею; хлопець догнав її лайкою:

— Ще плюється, такі вже драглі...

Його докірливо спинила Марта:

— Не займай, сину, вона тобі — не панібрат.

— А чого ж вона плює? Що багата, думає, — сердито та схвильовано казав син матері, коли йшов до хати.

У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику, і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в’їдливі — і почали по вікнах дражнити сонце...

А воно освітило хату і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара і в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті як став ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, та й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий і квітками з пшениці та плетеними хрестиками обтиканий...

На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився і наказував ніколи не займати, що не вміє...

Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:

— За вас, діду, і мені од Опанаса попало...

А він теж посмутнів і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі...

Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї та ще за чоботи, розплакалася, бо ніколи ще не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:

Дорогі мамо, сестро і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ — пішли на своїх куцих конях до границі. Я дужий та здоровий і школу кавалерійську скінчив... І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше у нас з України...

— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:

...І гаолян більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний китаєць, наче в сурму приграє нам, як заведуть