Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Місто називалось Хрестово. Але ніхто так його не кликав. Для своїх — просто місто. Для чужих — забута локація на мапі, через яку прокочувались фронти. Тут давно не було боїв, але спокою теж не було. Лишились укриття, зруйновані мости й обіцянки відновлення.

Артем увійшов зранку. Його не помічали. Але бачили. Погляд чіплявся за фігуру, і мозок ковзав далі, не даючи пояснення. Продавець на ринку зупинився посеред фрази. Старий ветеран, що сидів на лавці, опустив голову й не підвів більше. Дитина — втупилась очима, поки мати не смикнула за руку.

Ніхто не знав, хто він. Але щось у ньому було знайоме — як сон, що забули, але не забули страх.

У центрі була церква. Напівзруйнована, з відновленим фасадом, але порожнім серцем. Люди, що стояли на сходах, розступились. Ніхто не говорив. В одному з вікон — тріснула ікона.

Він не торкався. Але вже був дотиком. Присутність обтікала вулиці, переходила з обличчя на обличчя. Люди починали згадувати те, чого не хотіли. Те, чим стали. Те, чим не стали. І не було куди сховатись.

Хтось впав навколішки. Хтось побіг. Хтось стояв, мовчки витираючи сльози, не розуміючи — чому.

Артем ішов. Він не зупинявся. І не дивився назад. Він ішов — бо місто мало побачити.

І місто побачило.

На вулицях залишився пил. І тиша. Та тиша, в якій уже більше не хотілось говорити неправду. Бо вона вже нікуди не тікала.