Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Церква була старою, облупленою зовні, але всередині — блискучою, мов вітрина. Ікони в рамці з позолотою, лампадки без кіптяви, підлога натерта до блиску. Але дихати тут було важко. Бо світло було штучне, а тиша — вимушена.

Всередині було двоє.

Отець Сава — великий, важкий, у рясі, що нагадувала тогу чиновника. Його погляд — холодний і ситий. Його голос — зверхній і гучний. Церква була для нього бізнесом. Віру він носив як мундир. Хрест на грудях — не символ, а печатка дозволу. Він благословляв тих, хто платив, і карав тих, хто питав.

І хлопець — Владислав. Молодий, майже хлопчик, із прямим поглядом. Його руки пахли воском і старим деревом. Він не носив рясу з гордістю, а з повагою. Він не читав молитви з книг — він молився, коли мовчав. І саме це робив, коли Артем увійшов.

Сава глянув на нього без страху. Лише з роздратуванням.

— Ще один, що прийшов шукати істини, — пробурмотів він. — Вівтар закритий. На сповідь — у суботу. А якщо хочеш “пробачення” — можу зробити виняток.

Артем підійшов ближче. І доторкнувся. Легко. Як суддя — до пергаменту. І Сава побачив.

Він побачив себе — без рясі, без поваги. В кімнаті, де сміється над старими, що жертвують останнє. У машині, купленій на подяки. В кабінеті, де «гріх» — річ договірна. У нічному ресторані, де «я ж теж людина» стало виправданням.

І коли очі Сави знову знайшли Артема — в них було лише одне: страх. Страх того, хто знав усе життя, що грає. І щойно вперше побачив глядача.

Він упав. Не як мученик. Як тіло, що не витримало себе. І більше не підвівся.

Артем пройшов повз нього. Углиб храму. Там, де стояв Владислав. Той не тікав. Лише стояв. І дивився.

— Ти не людина, — сказав він.

— Я був.

— Але ти не демон. Бо я бачив — ти торкався його. І він сам себе знищив.

— Я — лише дзеркало. Істина, яку ви назвали іменем, щоб мати привід боятись. І забути.

Владислав зробив крок ближче.

— Ти знаєш, хто такий Бог?

— Я знаю. Але не так, як тебе вчили.

— Скажи.

Артем дивився просто.

— Бог — не особа. Бог — механізм. Суть, що створила. І відійшла. Він не любить. Не карає. Не слухає. Він — спостерігає. Як сценарист, що вже не переписує серії. Рай і пекло — не нагорода. Вони — функція. Янголи — виконують. Демони — теж. Відмінність — лише у формі обслуговування. Влада і страх — ось основа їхньої архітектури.

— І що тоді робити нам?

— Жити так, ніби ніхто не прийде тебе судити. І все одно — не зрадити.

Владислав опустив голову. Але не в смиренні. У роздумах.

— Я не знаю, що з цим робити. Усе, що я вірив… усе…

— Було створено людьми. Не завжди зі злом. Але завжди — для контролю.

Тиша була довгою. Артем не поспішав. Владислав нарешті підвів очі.

— Якщо я залишусь… не як священник, а як голос — що не бреше… це буде щось?

— Якщо твоя віра — не в особу, а в відповідальність, — то ти вже більше, ніж будь-який пророк.

— Я не знаю, чи вистачить сил. Але я не можу мовчати.

Артем кивнув. І вийшов. А Владислав залишився. Стоячи серед уламків образів, з яких зняли маски. І з народженням думки, яка колись стане основою нової релігії:

Не «вір». А пам’ятай. І відповідай.