Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

й страх від записування того сну… сни, у яких я володів чарівною силою перетворювати воду на лимонад, хоча тоді ще не чув про чудо в Кані Галилейській… задоволення від кавунів, черешень, нескінченних літніх сезонів у селі… перший болгарин у космосі (можливо, то було пізніше)… таємне хрещення в сільській церкві (його влаштувала бабуся без відома батька й матері, які тоді були партійними), знову страх, задоволення й трохи сорому — стояти з голою піською перед священиком… задоволення від солодощів, реване, трубочки, тістечка з трояндовим повидлом… задоволення від «картин» — килимка, на якому лежала пишнотіла жінка, перша жінка в моєму житті, від узголів’я ліжка з намальованими на ньому озером і лебедями, від календаря із «Сучасної жінки» з репродукцією «Збирачок яблук» Майстори[14], від коробки цукерок із брезовськими вівчарями Златю Бояджиєва[15], від «Трьох ведмедів» Шишкіна і «Дев’ятого валу» Айвазовського — цілий домашній Лувр… перша цигарка «Стюардеса», я не певен, чи було тоді задоволення… перше ріденьке волосся в пахвині і на чоловічій гордості… перший політичний анекдот, почутий увечері, коли батьки гадали, що я сплю: «Що буде робити бай Тошо[16], коли Брежнєв уріже дуба? Відповідь: всереться в штани», я не стримався, пирснув сміхом, після чого батько й мати посварилися й довго товкмачили мені, як я не повинен нікому цього казати… задоволення від першого гонорару за вірш, 1978-й рік, 4 леви і 25 стотинок, я легко підрахував, що на «Балканчика»[17] вистачить близько двадцяти віршів…

21

Закохувавсь і я, бувало. Хто з нас не закохувався?..

Філодем, І ст. до Хр.

Все почалося 4 травня 18… року.

Ось можливий зачин роману середини дев’ятнадцятого століття. Я по-справжньому розчулююсь, коли хтось може з такою певністю вказати точну дату початку. Четвертого травня. Ні днем раніше, ні пізніше. Гаразд, а що було третього травня 18… року? А другого? А того самого дня 17… року?

Так от. Я довідався про це четвертого травня. Але й зараз важко сказати, що це було — початок чи кінець. Дружина повернулася з роботи по восьмій. Якраз передавали новини. Вона зайшла до кімнати просто в куртці, не роззуваючись. Надворі падав якийсь холодний травневий дощ. Сіла в крісло, обоє котів одразу вляглися їй на коліна. І нарешті промовила це. Неголосно, ніби говорила до кішки…

Багато років тому я зважився написати в листі до дівчини таке, в чому не нахоробрювався зізнатися ніколи раніше. Пам’ятаю, що через винятковий характер листа я чогось використав зелену самописку. «Все можна написати зеленим олівцем», — каже Хармс. Я вже закінчував гімназію і твердо вирішив, що та дівчина буде жінкою мого життя. Довгий тиждень судомного чекання. Отримавши відповідь, я не посмів прочитати її відразу. Розпечатав конверт лише наступного вечора. Там були два короткі речення: «Люблю тебе, як брата. Те, що я відчуваю, — не тільки симпатія». Мене це геть збентежило, я не вмів тлумачити подібних почуттів. Зателефонував одній приятельці, яка мені здавалася набагато досвідченішою. Вона сказала мені приблизно таке: «люблю як брата» — це повна катастрофа, але друге речення — «не тільки симпатія» — дає певну надію. Я схопився за те «не тільки», як за рятівну соломинку. Але коли вдруге розгорнув листа й уважніше придивився до літер, який жах… Я прочитав «ц» як «н». Насправді там було написано «це тільки симпатія». Ніяких шансів. Пригадую, що тієї ж миті в мене розболілося горло, піднялася температура, я геть знесилився. Три дні не вставав з ліжка. Як писали у тому-таки дев’ятнадцятому столітті, «щось обірвалося глибоко в мені». І після цього ніщо не здавалося мені таким трагічним і важливим.

22

І НАРЕШТІ 1980-ті

…Правду кажучи, не можу пригадати собі якихось особливих задоволень із тих літ. Десь у 1986-му, дуже пізно, вже в останньому класі гімназії, я вперше спізнав жінку. Ми обоє були незаймані. Все те спливає в моїй пам’яті не інакше, як важка фізична праця, рутина і самонавіювання. Коли нарешті на простирадлі з’явилося кілька крапель крові, вона їх помітила першою і показала мені з неприхованим задоволенням — певно, їй також набридло. У ту ж мить я відчув, що мені дзюрить з носа. Кров була звідти. Змалку я страждав від розширення капілярів, і досить було трохи більше напружитися, як із носа починала йти кров. Дівчина твердила, що кров із неї, і вона вже не цнотлива, а я лежав на спині, затиснувши ніс пальцями, і хмикав. Я так і не зрозумів, хто з нас мав рацію. Так чи так, мені навряд чи було приємніше, ніж із тією повногрудою дамою з килимка.

23

Італія? Там всі ходять у чоботях і їдять жаб…

У сьомому класі один із моїх однокласників відмовився вступати до комсомолу, і якось на великій перерві його та мене як старосту викликали до кабінету завуча. Сонце просвічувало крізь прозорі фіранки й відбивалося в попільничці на столі. Завуч сидів у кріслі, гладенько поголений, навіть трохи порізаний, і курив «Стюардесу». Ми всі боялися його більше, ніж директора — підполковник завжди страшніший за полковника. Коли той сухорлявий чоловік підвівся — ми вже тоді були на півголови вищі за нього, — я злякався, що він нас переплутає і вдарить мене. Але той вирішив спершу спробувати по-доброму. Ось та розмова, чи радше допит — так, як він запав мені у пам’ять:

— Ну-ну, то хто в нас тут не хоче вступати до комсомолу?

— Я, — відповідає Красьо, мій однокласник.

— Не хочеш, значить?

Красьо мовчить.

— Ну, то поясни, чого ти не хочеш вступати до комсомолу?

Красьо мовчить і дивиться трохи вбік.

— Чого він не хоче вступати до комсомолу?

Останнє запитання було спрямоване вже до мене.

Настала моя черга мовчати. Я справді не знав. Я певен, що й Красьо не знав. Під час вступу зазвичай питали: «Чому ви прагнете вступити до комсомолу?» Відповідь була написана на папірці, і ми всі її знали. Але протилежне запитання ми чули вперше. У такі моменти я застосовував техніку «перенесення». Втуплювався у щось і намагався перенести себе туди. Мене вже нема в кімнаті, я — он та муха вгорі, ніхто мене не помічає. Єдине моє завдання — лазити по шибці. І я старанно лажу туди-сюди.

— Невже вирішив тікати? — знову до Крася, єхидно. Сам завуч навряд чи міг таке припустити.

І саме в