Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

— У тебе дві хвилини, — сказала Аліса, зупинившись біля фону.

Марк мовчки кивнув, перевіряючи налаштування камери. В павільйоні панувала дивна тиша — ніби всі боялись зіпсувати цю напругу. Тео тихо вийшов, не сказавши ані слова. Він відчував: це не його момент.

Аліса стала у світло. Чорна сукня лягла по фігурі, як тінь минулого. Вона подивилася прямо в камеру. І в Марка.

— Починай, — сказала.

Марк підніс камеру. І раптом побачив не просто модель. А дівчину, яку знав, яку загубив, яку, можливо, досі любить.

— Погляд у бік… Ні, краще — дивись на мене, як тоді, коли ми були на даху з кавою, пам’ятаєш? — прошепотів він.

Вона не відповіла. Просто подивилася. Без маски. Без пози.

Клац.— Добре. Тепер руки — якби ти хотіла захистити себе від світу. Але не змогла.
Вона зітхнула і закрила руками груди, ніби прикриваючи серце.

Клац.— А тепер… — голос у нього затремтів. — Просто будь собою.

І вона опустила руки, трохи нахилила голову і усміхнулась — сумно, з викликом, і так ніжно, що Марк затримав подих.

Клац.

— Цей кадр — про тебе, Алісо. Не як модель. Як… себе.

Вона мовчала.

— Дякую, — нарешті сказала. — Ти досі вмієш бачити справжнє. Але це ще не означає, що можеш до нього доторкнутись.

Марк опустив камеру.

— Я знаю. Але хоча б на мить я був знову поруч.

Вона розвернулась, пішла до гримерки. І коли закрила за собою двері, тільки тоді дозволила сльозі впасти.

Є кадри, які не публікують. Бо вони занадто справжні. Але саме вони назавжди залишаються в пам’яті.