Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Амілія прямувала холодними коридорами маєтку Мотбайнів. З голови не вилазив зміст паперу, який королева підписала сьогодні зранку:

Для експедиції зі збору Селести Ваяланди було обрано п’ятьох:

Ніліан

Ребека

Торін

Астель

Клід

Троє займуться артефактом. Двоє — ядрами.

Вирушають через тиждень.

Амілія повільно йшла коридорами маєтку Мотбайнів. Темні стіни, хоч і знайомі, здавалися сьогодні непривітними. Нарешті, вона зайшла у свою кімнату й просто впала на ліжко, важко зітхнувши.

Думки клубочилися в голові — події останніх днів не давали спокою. Вона лежала мовчки, втупившись у стелю, доки не почула обережне: тук-тук.

— Заходь, — кинула вона втомлено.

Двері тихенько відчинились. Увійшла Лінет — така ж спокійна й точна, як завжди. Вона злегка схилила голову, окинула поглядом Амілію й мовила рівним, монотонним голосом:

— Пані Аміліє, думаю, ви вже трохи відпочили. Не хотіла тривожити ваш спокій, але варто спочатку скупатися, а вже потім лягати спати.

Скільки років би не пройшло… Лінет — завжди Лінет. Стримана, трохи холодна, але чесна й добродушна. Такою вона була ще в дитинстві Амілії. Завжди поруч. Ніколи не зневажала, не ставилася зверхньо. Лише спокій, турбота й мовчазна вірність.

Амілія повільно підвелася з ліжка.

— Добре, Лінет. Підготуй ванну.

Лінет мовчки кивнула і вийшла. Її кроки майже не було чути, як і завжди — беззвучні, впевнені, мов тінь. Амілія тим часом сіла на край ліжка, потягнулася і провела долонею по обличчю. У відображенні дзеркала вона побачила втому — не просто фізичну, а глибшу, осілу в очах, у плечах, у самій тиші її дихання.

Минуло кілька хвилин, і з коридору долинув звук води, що лилася. Лінет вийшла з ванної кімнати:

— Все готово. Якщо бажаєте, я залишу вас наодинці, — її голос був спокійним, як завжди, але уважність у погляді не сховати.

— Дякую, Лінет. Можеш іти, — м’яко відповіла Амілія.

Служниця ще раз кивнула і вийшла, тихо зачиняючи двері.

Амілія роздяглася, знявши з себе важкий плащ і просторий одяг. Увійшла до ванної, де пар уже витав у повітрі. Вода в мідній ванні була теплою, з легким ароматом ванаси — заспокійливий, знайомий, майже рідний запах.

Вона занурилася у воду, і на кілька хвилин світ навколо зник. Тільки шелест крапель, пульс в скронях і відлуння думок.

"Воно все почалося з такої дрібниці..." — промайнуло в голові. — "І тепер я частина цього всього. Навіть більше, ніж хотіла."

Амілія закрила очі. Завтра буде новий день. А поки — лише вода, тиша, і мить спокою, яку вона так давно не дозволяла собі.

Вона провела у ванні ще кілька хвилин, поки тіло не стало зовсім легким, майже невагомим. Нарешті піднялася, витягнулася на рушнику й тихо повернулася до кімнати. Там уже чекала свіжа сорочка для сну, акуратно складена на кріслі. Амілія вдягнула її, пройшлася до вікна, відсунула штору.

З-за темних хмар повільно пробивалося бліде місячне світло. Воно лягло на підлогу срібним відблиском, і все навколо стало спокійнішим, немов світ нарешті дав дозвіл на кілька годин перепочинку.

Амілія торкнулася скла пальцями й мовила пошепки:

— Завтра все зміниться… знову.

Вона повернулася до ліжка й нарешті лягла. Подушка була холодна, і від цього стало навіть приємніше. Очі поволі заплющувалися, а думки змішувались із сновидіннями, ще не зовсім реальними, але вже не такими, що належать тільки її уяві.

Того вечора вона не прокидалася.

І вперше за довгий час, не снився вогонь.