Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Наступного дня ранок зустрів маєток м’яким світлом і тишею, розрізаною лише шелестом листя за вікном та кроками служниць у коридорах. Амілія прокинулась не одразу — тіло досі було втомленим, але сон нарешті залишив її у спокої. Вона вдягнулася швидко й мовчки, зав'язавши пасок на темному халаті, і вийшла з кімнати, де вже чекала Лінет.

— Пані, сніданок подано в садовій залі, — сказала служниця, трохи вклонившись. — Як і вчора запрошені гості.

Амілія лише кивнула, не промовивши ні слова. Вона не мала настрою до розмов — щось тривожило, але думки ще були розмиті.

В садовій залі було просторо. Великі вікна впускали сонце, яке падало на накритий стіл. Запах свіжоспеченого хліба, фруктів і чаю заповнював повітря. За столом вже сиділи Торін та Ребека, які обговорювали щось пошепки, аж поки не помітили її.

— Аміліє, нарешті, — мовив Торін, усміхаючись. — Сподіваюся, ти хоча б трохи відпочила?

— Вперше за кілька місяців, — відповіла вона, сідаючи поруч. — Що нового?

Ребека хитро глянула на Торіна, а потім промовила:

— Хтось сьогодні вранці знову приніс новину з Півночі. Але вона… як би сказати, тривожна.

— Ще тривожніша, ніж учорашній лист із Заходу? — саркастично перепитала Амілія, розкладаючи на тарілці фрукти.

— Там зник ще один вузол ядрових маршрутів. Просто зник, без бою, без руйнування. Порожнеча.

Настала тиша.

— То значить, ми не маємо більше часу, — тихо мовила Амілія.

Ребека лише кивнула.

— Зовсім не маємо.

— Але чому ж ми ще не вирушили? — запитала Ребека, ставлячи чашку чаю на блюдце, погляд прикований до вікна.

— Королева планує відправити вас після того, як прибуде гонець з Нордалінсі, — спокійно відповів Торін, — бо хто знає, може те послання — хоч якась зачіпка.

Амілія нахилилася вперед, спершись ліктями на стіл:

— А може, і пастка.

— Саме тому ми ще тут, — додав Торін, зітхнувши. — Поки не з’ясується, що задумав Совільян, нас не випустять навіть за стіни столиці.

— То ми чекаємо... і сподіваємося, щоб це не стало ще однією руїною, — тихо сказала Ребека.

— Або початком війни, — додала Амілія.

За вікном здійнявся вітер.

***

Королівська зала була незвично тихою. Світло крізь високі вітражі спадало м'якими променями, граючи кольорами на стінах. У центрі, на троні, велично сиділа Королева Аріша Сальфат Солерайн, незворушна і зібрана. Трохи позаду стояла Амілія, мов тінь при світлі. Поряд — радники, чиновники, Ребека, Торін і брат Амілії, всі в очікуванні.

Раптом двері зали розчахнулись.

Без жодного звуку, немов тінь, у приміщення увійшов невисокий юнак. Його кроки не лунили по мармуру, але його холодну ауру відчула кожна присутня душа. Він зупинився посеред зали і повільно зняв капюшон. Легка зухвала усмішка освітила його бліде обличчя.

— Від імені його величності кронпринца Великої Імперії Нордалінсі, Владики Заходу і Правителя Єдиного Сонця Континенту, радий вітати її величність, Королеву Східної Імперії, — промовив він, ледь нахилившись. — Велика честь для мене — виконати прохання Кронпринца.

Він на мить зупинився, а тоді його голос змінився — глибший, владніший, мов говорив хтось інший:

— Я, Принц Совільян, бажаю ось чого: королеві Аріші Сальфат Солерайн відмовитися від престолу й передати його мені, а всім жителям Імперії — прийняти владу Нордалінсі. Іншими словами — здатися. В такому випадку — ніякої війни не буде. Але, якщо відмовитесь... я почну її тут і зараз. Даю вам тиждень на роздуми.

Посланець замовк. В його очах — хитрий вогник, на обличчі — спокійна посмішка. Амілія, поглинена гнівом, тихо, але холодно звернулася до охорони:

— Що стоїте? Схопіть його!

Сторожа миттю виконала наказ, оточивши юнака. Той лише розсміявся:

— О… цікаво! Неперевершено! Взяти мене в полон — геніально! Допитуватимете? Чудово!

— Казати таке, будучи вже спійманим? — з гнівом прошипіла Амілія.

Посланець же дивився лише на королеву. Його голос знову набув спокійного, майже грайливого тону:

— Якщо відповіді не буде — я повернусь через тиждень.

— Не повернешся, бо не вийдеш! — гримнула Амілія.

Тоді він клацнув пальцями — і зник просто з-перед очей.

— Телепортація? — запитала Ребека, підійшовши до місця, де ще мить тому стояв гонець.

— Ні, телепортуватися може лише досвідчений маг, — відповів Ніліан.

— Може, це і була така людина? — припустила Ребека.

— Ні.

— Чому?

— Тому що, — Ніліан поглянув на неї холодно, — це була не людина.

Всі в залі застигли.

— Тіньова маріонетка? Як у професора? — спокійно мовила Ребека.

— Саме так, — кивнув Ніліан. — Тільки якщо там — шосте коло магії, то тут — дев’яте. А може, й десяте.

Ребека задумалася:

— А такі... привиди можуть мати кілька голосів? Бо цей говорив по-різному, як двоє людей.

— Маріонетка має лише один голос, — замислено відповів Ніліан. — Це було схоже на те, що...

— Що? — прошепотіла Ребека.

— Здається, кронпринц говорив через неї.

— Ухти! — вигукнула Ребека, зовсім не злякавшись. — Дев’яте коло, як-ніяк!

— Нам тут війну оголосили, а ці двоє — все ще в своєму світі, — пожартував Торін.

Амілія тим часом поглянула на Королеву. Та мовчки сиділа, опустивши погляд. Нарешті, крізь загальний гамір, вона ледве чутно сказала:

— Плани змінюються...

Жестом вона наказала всім зайвим вийти. В залі залишилися лише учасники експедиції, Амілія і Королева.

— Вирушаєте завтра зранку. Всі ви, — твердо мовила Королева.

Амілія ледь вклонилася:

— Тоді я негайно підготую звітність, щоб...

— Ні, Аміліє. Ти разом з ними.

Впала тиша.

— …Що? — прошепотіла Амілія.

— Я підозрюю, що Нордалінсі не дозволить зібрати Ваяланду без спротиву. Потрібна людина, що розуміється на політиці. Хто ж, як не ти? — пояснила Королева. — Одна ти — вже немала сила. І, здається, тебе неможливо вбити. Іди. А коли повернешся — обіцяю, на цілий рік забудеш про паперову роботу.