Читати книгу - "Принц Хаосу"

я попрямував до себе в кімнату, де викликав ванну з водою, мило, зубну щітку, бритву; а також сірі штани, чорні чоботи і пояс, пурпурні рукавички і сорочку, плащ кольору деревного вугілля, свіжий клинок і піхви. Коли я привів себе в презентабельний вигляд, то зробив подорож через лісову галявину до приймальні. Звідти пройшов в наскрізний перехід. Через чверть милі гірської стежки, обірвалась на краю прірви, я викликав райдужний місток і протопав по ньому. Потім я попрямував прямо в Шляхи Мандора, поблукав по синьому пляжу під подвійним сонцем ярдів, напевно, сто. Повернув праворуч, пройшовши крізь тріумфальну арку з каменю, поспішно минув булькаючої лавове поле, і — далі крізь чорну обсидіанову стіну, яка привела мене в приємну печеру, ще кілька кроків уздовж Обода, і — приймальний спокій його Шляхів.

Стіна зліва від мене було зроблена з повільного полум'я; та, що була праворуч — шлях, з якого немає повернення, трохи світла, що проливалося на перекопане морське дно, де пересувалися і їли один одного яскраві тварюки. Мандор сидів у людській подобі перед книжковою шафою, одягнений в чорно-біле, ноги впиралися в чорну отоманку, в руках — копія «Хвали» Роберта Хасса, яку я йому дав.

Він посміхнувся, підняв погляд.

— «Гончі смерті налякали мене», — сказав він. — Хороші вірші, ось що. Як ти в цьому циклі?

— Нарешті відпочив, — сказав я. — А ти?

Він поклав книгу на невеликий столик без ніжок, що плавав поблизу, і встав. Той факт, що він — абсолютно очевидно — читав її до мого приходу, жодним чином не применшував компліменту. Мандор був таким завжди.

— Цілком добре, дякую, — відгукнувся він. — Ходімо, дозволь мені нагодувати тебе.

Він взяв мене за руку і підвів до стіни вогню. Вона впала, як тільки ми підійшли ближче, і наші кроки потонули в смузі миттєвої тьми, за якою майже відразу послідувала вузенька стежина: сонячне світло просочувався крізь гілки над головою, вигнуті аркою; по сторонах цвіли фіалки. Стежка привела нас до викладеного плиткою патіо; зелено-білий газебо — на його далекому краю. Ми піднялися сходами всередину до добре сервірованого столу: холодні глеки з соком і кошики теплих булочок під рукою. Він зробив жест, і я сів. З його наступним жестом біля мене виник графин з кавою.

— Бачу, ти пригадав моє ранкове порушення етикету, — сказав я, — подароване мені Відображенням Земля. Спасибі.

Він злегка посміхнувся, киваючи і сідаючи навпроти мене. Пташиний спів, який я не зміг ідентифікувати, звучав з дерев. Лагідний вітерець шарудів листям.

— Чим ти маєш намір зайнятися в ці дні? — Запитав я його, наливаючи каву в чашку і розламуючи булочку.

— В основному, дивитися на сцену, — відгукнувся він.

— Політичну сцену?

— Як зазвичай. Хоча недавній досвід в Амбері схилив мене до того, щоб розглядати її як частину куди більшої картини.

Я кивнув.

— І твої розслідування з Фіоною?

— І вони теж, — відповів він. — Вони відбулися в дуже незвичайні часи.

— Я помітив.

— І схоже, що конфлікт Лабіринт-Логрус проявився в мирських подіях настільки ж явно, як і в масштабі космосу.

— Я теж відчуваю це. Але у мене є упередження. У партію космосу мене списали рано і без карти підрахунку очок. Можна подумати, ніби я недавно оббіг усі округи і підтасував кожен шлях — до тієї точки, де мої справи здадуться частиною більшої картини. Мені це не зовсім подобається, і якщо б у мене був який-небудь спосіб звільнитися від цих хвостів, я б його використав.

— Хм, — сказав Мандор. — А що, якщо все твоє життя цілком було присвячене вивченню підтасовки?

— Я б не відчував нічого доброго, — сказав я. — Гадаю, я почував би себе так само, як зараз, тільки ще напруженіше.

Він зробив жест, і переді мною з'явився дивовижний омлет, переслідуваний через мить додатковою стравою з смаженої картоплі, змішаної з чимось на зразок зелених чилі й цибулі.

— Все це гіпотетичні міркування, — сказав я, беручись жувати, — хіба ні?

Послідувала довга пауза, так як Мандор жував, потім він сказав:

— По-моєму, ні. По-моєму, довгий час і до цього Сили клекотали скажено, але ми, нарешті, підійшли до кінця гри.

— Що змушує тебе влазити в ці справи?

— Почалося це з ретельного обмірковування подій, — сказав він. — Потім пішли формулювання і тестування гіпотез.

— Визволь мене від лекції з використання наукового методу в теології і чоловічій політиці, — сказав я.

— Ти запитав.

— Вірно. Продовжуй.

— Тобі не здається дивним, що Савалл згас якраз тоді, коли одночасно свершилось так багато подій з тих, що довгий час були в підвішеному стані?

— Коли-небудь йому довелося б піти, — сказав я, — і всі недавні потрясіння, ймовірно, добре цьому посприяли.

— Вибір часу, — сказав Мандор. — Стратегічне розташування. Узгодженість дій.

— Для чого?

— Щоб посадити тебе на трон Хаосу, звичайно, — відповів він.

4

Іноді чуєш щось неприємне, і — все. В інший раз чуєш що-небудь неймовірне, і воно відгукується луною. Дивне миттєве відчуття неймовірного знання, яке — і весь час! — Просто ніколи підібрати і вивчити. По правилах, мені слід було б вдавитися при заяві Мандора, потім фиркнути що-небудь на зразок: «абсурд!» Я дивно сприймав цю ситуацію — був умовивід Мандора вірним чи ні — немов тут було щось більше, ніж здогадка, ніби існував якийсь всеосяжний план з висунення мене в коло влади при Дворі.

Я зробив затяжний, повільний ковток кави. Потім:

— Та ну? — Сказав я.

Я відчував, що посміхаюся, поки він шукав мій погляд, вивчав моє обличчя.

— Ти береш участь у спробах свідомо?

Я знову підняв чашку з кавою. Я мало не сказав: «Ні, звичайно, ні. Я вперше про це чую». Потім я пригадав, як батько розповідав мені про те, як він втягнув тітку Флору в виклад життєво важливої для нього інформації для лікування батьківської амнезії. Мене вразила не стільки спритність, з якою він це виконав, скільки факт, що його недовіра до рідні була за межами свідомості, у вигляді чистого рефлексу. Не пройшовши через усі сімейні свари, де бував Корвін, я відчував нестачу відчуття такого високого напруження.

І Мандор, і я завжди добре уживалися, незважаючи на те, що він був старший на кілька століть і в деяких питаннях ми мали досить різні смаки. Але раптом при настільки високих ставках, той тихий голос, про який Корвін згадував, як про гіршу, але більш мудру половині, підказав: «Чому б і ні? Можеш попрактикуватися, малюк», — і, поставивши чашку,