Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Істерію як характерну психологію модернізму аналізував З. Фройд. Згодом Ж. Лакан охарактеризує психопоетику фройдизму як зразковий дискурс модернізму в дусі істеричного символізму, а самого З. Фройд а як одного з видатних теоретиків епохи fin-de-sicle[132]. У російському тлумаченні символістська позиція Фройда піддається критичній деконструкції. «Фройд був мислителем символістської епохи, — пише І. Смирнов. — Ми маємо на увазі не лише той факт, що він надавав вчинкам („Психопатологія щоденного життя“) і фантазіям людини („Тлумачення сновидінь“) символічного значення, але що він був схильний, як його сучасники, до криптоманії, підозрюючи всюди інакомовність. Разом з цим Фройд, як і інші творці символістської культури, уявляв собі будь-яку особистість як біполярну, тобто таку, що містить в собі одразу два опозиційних начала. Людина свідома і несвідома; нею володіє і Eros, і Tanatos; вона схильна до амнезії, котра однак може бути усунута з допомогою „вільних асоціацій“ і т. п. У дусі символістського авторського права Фройд присвоїв собі позицію другого бога, що відновлює людину і змагається у своїй терапевтичній діяльності з Творцем»[133]. Загалом у психоісторії російської літератури І. Смирнова присутнє агресивне намагання подолати Фройда з позиції антиедіпового постмодернізму. Однак аналіз розщепленої та відновлення цілісної людини — справді головна проблема художнього модернізму, теоретично виражена психоаналізом. Тому психоаналіз Фройда, постаючи як невротичний новоромантизм, за психопоетикою і психосемантикою прямує у своєму розвитку до едіпового неореалізму з реставрацією батьківського державницького міфу. Про це свідчить еволюція психоаналітичної теорії на основі пошуку коду національної та загальнолюдської культури. Отже, фройдизм опонує антидержавному імперському модернізму. «Образи держав майбутнього, приречених на розпад, — як зазначає Д. Чижевський, — улюблена тема поетів-модерністів»[134].
Оскільки у модерністську епоху активізується імперський суб’єкт, то провокується ідеологічне і психологічне розщеплення національного суб’єкта на основі сексуалізації політики, що має вести до невидимої боротьби статей. Стать на порубіжжі перетворюється на загальнокультурну і державницьку проблему. Тому порубіжжя як істерична/невротична стадія спонукає до аналізу статевої проблематики в національній культурі. Розв’язка істеричності/невротичності передбачає нову актуалізацію батьківського коду, тобто становлення національної модерної едіповості на основі духовної мужності. Але оскільки в імперській моделі домінує авторитарна едіповість, виникає загроза тоталітарного «наведення порядку», що провокує національний фашизм.
Авангардизм як проекція імперських анально-садистських фантазій
Художні явища історичного авангарду у психоаналітичній інтерпретації за психосемантикою правомірно розпізнаються як анально-садистські атаки на материнське тіло, що проявляють інфантильний шизоїдний механізм імперського суб’єкта. На авангардизм як провідник деструкції у літературі вказувала С. Павличко: «Авангард і футуризм не демонстрували інтересу до внутрішнього світу людини, до людини взагалі. В рамках авангардного світу людина була радісним конформістом, покликаним знищити на своїй дорозі все, що тільки надавалося до знищення»[135]. Невипадково саме авангардисти стали головними ідеологічними предтечами мілітаризованого імперіалізму, сталінського тоталітаризму, а відповідно — головними руйнівниками коду національної літератури.
Авангардисти, згідно з теорією Е. Фромма, є психологічними некрофілами, тобто особистостями, в яких потяг до смерті радикально переважає над потягом до життя[136]. Е. Фромм звернув увагу, що першим письменником, який розпочав некрофільський дискурс у XX ст., був родоначальник футуризму, італієць Філіппо Таммазі Марінетті. У своєму «Першому маніфесті футуризму»(1909), Марінетті проголошував: «Нехай живе війна — тільки вона може очистити світ. Нехай живуть озброєння, любов до Вітчизни, руйнівна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся! Геть жінок!»[137] Отже, закономірно, що «в самому понятті «авангард» міститься військова агресивна метафора»[138]. Російські дослідники, аналізуючи поетичний авангард В. Маяковського, відзначали подібні до Марінетті садистські мотиви[139]. На садистський синдром як загальний знаменник, до якого зводяться маніфестації історичного авангарду, акцентує увагу також І. Смирнов[140]. Отже, психосемантику авангарду визначає інфантильний садистський характер, якому притаманні схильності до насильства, жорстокості та руйнування, що характеризують маскулінізацію мужності. З іншого боку, футуризм у класичному варіанті як маніфестована маскулінність проявляється через радикальний кастраційний комплекс, втіленням якого є войовниче відношення до іншого, що проявляється у ставленні до жіночого об’єкта. Культ всеперемагаючої чоловічої сили супроводжує інтерпретація жіночого як другорядного, слабосилого, кастрованого, тобто такого, що не варте повноцінного існування. Авангардисти, культивуючи маскулінну силу, боготворили владу, прагнули виховати у масовій свідомості потяг до тоталітарної держави. Тому авангардистське письмо в більшовицькій Росії було агітаційним, спрямованим до масової свідомості, модерно аморальним світоглядом, що ґрунтувався на ненависті. «Завданням футуристичного епатажу було викликати у читачів і глядачів агресивні (ситуативно садистські) реакції, пробудити злобу, виховати реціпієнтів-садистів»[141]. Однак футуристи виразили у своїй творчості не лише індивідуальну перверсію, але й неусвідомлену колективну перверсивність, зокрема колективний потяг до війни, руйнування, що охопили на порубіжжі масову свідомість. У зв’язку з Першою світовою війною Г. Гессе в автобіографічному романі писав: «Потім, під час війни, мені не лише стало зрозуміло, що справа не в одному кайзері, рейстазі, канцлері та партіях, адже весь народ був натхненним і аплодував огидним жорстокостям і правопорушенням, і голосніше всіх це робили професори та інша офіційна інтелігенція…»[142].
Психічна фіксація садизму тісно пов’язана з анальною еротикою. Як відомо, у психоаналізі анально-садистська фаза означає автовиробництво дефектного об’єкта — того, що відкидається від себе: несвідомий індивідуум у своєму інфантильному самопізнанні звертається до дефектного світу. Фройд звертає увагу на це інфантильне бажання розглядати власні екскременти. Подібно чинить садоавангардист у літературі. «Подарунок» набуває значення міфологізованої «дитини», тобто дитини, яка зачинається через їжу, а народжується через кишечник, згідно з однією з інфантильних сексуальних теорій[143]. Поети-авангардисти втілюють цю інфантильну міфологізацію завершальної садистської еволюції суб’єкта, який прагне бути автономним щодо середовища, виробляти його самому, користуватися ресурсами лише власного тіла. Тому кожен авангардист прагне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.