Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Щоденник сотника Устима 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденник сотника Устима" автора Валерій Бобрович. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 51
Перейти на сторінку:
розколини через кожні 500 - 600 метрів - пости по п’ять чоловік. Але на душі було тривожно - насторожував оптимістичний настрій союзників. Вони чомусь вважали, що противник пересуватиметься нанесеними на карти дорогами та стежками, якими до війни ходили місцеві пастухи та туристи. Я ж бачив, що в окремих місцях, навіть маючи початкову альпіністську підготовку, піднятися в гору можна без особливих зусиль. Тому, взявши дванадцять стрільців, вирішив обійти наші позиції знизу й на власні очі пересвідчитись, де саме можна подолати нашу оборону. Обійшовши навколо наших позицій та позначивши на карті небезпечні місця, ми повернулися назад уже верхом.

Увесь маршрут мав кілометрів 16 - 18. Стояла страшенна спека, люди запарилися. Стежка, якою ми повертались, у деяких місцях проглядалася з іншого берега, й ми, аби не потрапити під мінометний вогонь, розтягнулися довгим ланцюжком із інтервалами у 20 - 25 метрів один від одного. Останнім ішов відомий вже читачу стрілець Шаміль. У нього було багато спільного з Обухом, особливо їхній індивідуалізм. Та на відміну від Обуха, в якого повністю був відсутній інстинкт самозбереження, Шаміль боявся - боявся болю, боявся смерті, боявся до кольок у животі. Але найбільше боявся, що хтось про це дізнається. Щоб приховати свої емоції, він здатен був на будь-які героїчні вчинки.

У бою потрібен не безшабашний героїзм, що межує з істерією, а мужність, не безрозсудство, яке може поставити під загрозу життя твоїх товаришів, а відвага, не скажена лють, а здоровий мисливський азарт.

Шаміль був другим номером гранатометника, тому, крім автомата, на нього було навішено наплічника з запасними гранатами до РПГ-7В. Не звиклий до таких фізичних навантажень, цей київський хлопчик страшенно втомився. Переконаний у своїй військовій «геніальності», він вирішив схитрувати, зрізати кут дороги, але, заглибившись у ліс, загубив орієнтацію і пішов в іншому напрямку. Воно й не дивно: в субтропічному гірському лісі, де росте папороть заввишки майже на людський зріст, навіть досвідченіші бійці, бувало, блукали. Інколи доводилося визначатись навіть за культовими спорудами. Адже вівтарі та каплички православних церков звернено завжди на схід, а дзвіниці - на захід. Якщо ж уважно придивитися до хреста на маківці дзвіниці, то можна помітити, що нижня перекладина розміщується косо. Опущений кінець перекладини спрямовано на південь, а піднятий - на північ. Двері мусульманських мечетей прорубано завжди на північ.

Повернувшись на базу і не дорахувавшись бійця, я мусив вирушити з двома бійцями на пошуки. Я був одночасно і злий, і збентежений: страшенна втома після багатокілометрового маршруту помножувалась на тривогу щодо Шаміля. Ноги, здавалося, перетворилися на ласти. Нарешті з’ясувалось, що бачили, як він проминув наш крайній пост. Куди ж він міг подітись? Якщо вбили, це означає, що в нашому тилу діє диверсійна група противника. Тоді вже не до жартів. Прочісуючи місцевість, я з жахом розсував листя папороті, щоразу чекаючи побачити зарізаного Шаміля.

Безрезультатно пролазивши лісом кілька годин, ми були змушені повернутись. На базі, з превеликим задоволенням стягнувши з розпухлих ніг чоботи, я сів під деревом. Мозок напружено працював у пошуках виходу з ситуації. Сонце вже сідало за гору. Саме цієї миті вартовий підвів до мене двох грузинів.

- Ти сотник? - запитав старший і, розгледівши відзнаки на ковнірах, не став чекати відповіді. - Не хвилюйся. Ми знайшли твого хлопця. Живий. Він тут, неподалік. Боїться підійти. Коли вели сюди, навіть заплакав і все говорив: «Що зі мною сотник зробить? Тільки б не відправив додому, до Києва. Мене ж уся вулиця проводжала». Во, хлопець! - грузин підняв вгору великий палець і прицмокнув. - Командира боїться, а смерті ні!

- Ми з розвідбату, - продовжив другий. - Нас група з 15 чоловік оглядали район лісу. Там і наштовхнулись на твою людину. Думали, русак. Хотіли спочатку вбити. Потім дивимось: автомат за спиною, заморений такий, ледве ноги пересуває. Вирішили взяти в полон. Вискочили на дорогу, оточили, наставили автомати. Здавайся, кричимо, руки вгору! Як у нього граната в руках опинилась, досі не розумію, - широко розвів руки грузин. - «Самі здавайтесь, абхази хрінові! Всіх підірву!» І розумієш, а? Кільце з гранати взяв і висмикнув. Якби пістолет в руках тримав, убили б точно, а то - граната. Хто знає, куди осколки полетять? Ну, й за абхазів теж. Зрозуміли: свій. Не кидай, кричимо, гранату, ми - не абхази, ми - грузини. А він у відповідь: «Покажи документи». І матом лається. Білий став весь, труситься. Ну, думаємо, точно кине. Намагаємось спокійно пояснити. Який такий документ у розвідці, а? А він говорить: «Так нехай хто-небудь збігає і принесе». Ну ми хотіли побігти, а він як заголосить: «Стояти! Один піде, інші тут постоять». Так і протримав нас із півгодини.

- Після того, як принесли документи, ми йому пальці хвилин десять розтискали, - додав перший. - Так руку звело. Ти вже, патівцемулі (шановний), будь ласкавий, не карай його. Гарний хлопець. Джигіт!

Самі розумієте, після таких дифірамбів довелося Шаміля амністувати. Єдине, що в цій історії залишилось загадкою: що міг зрозуміти в тих документах Шаміль? Вони ж написані грузинськими літерами. Хоча, може, саме це його остаточно й переконало. Пізніше, проглядаючи на мапі можливий маршрут Шаміля, я зробив висновок - якби він не напоровся на грузинську розвідку, то цілком міг перетнути російський кордон і вторгнутись у Кабарду.

Загалом, у спілкуванні з грузинами найбільше мене тішили їхні інтерпретації наших прислів’їв. Наприклад: «Не так страшен чорт, як його малютка».

Або «Слушай, сотник, не перегинай кутьке хвіст». Тут потрібне пояснення. Шляхом логічних міркувань, а також після опитування місцевого населення, я дійшов висновку, що це означає в обробці сванського народу: «Не переливай у кутю меду».

Наступного дня нам уточнили завдання: утримуючи оборону лівого берега Східної Гумісти, забезпечити таємний перехід міліцейського батальйону на правий берег. У другій половині дня підійшов міліцейський батальйон - до двохсот багнетів.

Він справді у своїй більшості був сформований з працівників міліції Грузії. Багато з них було вдягнено в сірі міліцейські мундири.

Зовні здавалося - цілком боєздатний підрозділ. Добровольці - знають, що таке дисципліна, володіють зброєю. Але життя ще раз показало, яка прірва лежить між поліцейським та армійським вишколом.

Під покровом темряви ми забезпечили їм переправу через річку. Все пройшло тихо. Вдосвіта вони мали несподіваною атакою взяти село, що було на горі над ними. Забезпечивши переправу через річку, наші підрозділи переправились назад на лівий берег.

Для початку на місці свого «таємного» місцезнаходження міліціонери розпалили багаття й добряче повечеряли з

1 ... 13 14 15 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник сотника Устима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник сотника Устима"