Читати книгу - "Київ-86"

Мені доводилося бувати на Півночі, майже біля ЧАЕС, через яку все це почалося. Я довго йшов берегом сарґасових вод, довго плуганив кручами і провалювався по коліна в густу воду з присмаком болота. Одного разу пробував дійти аж до Білорусі. Йшов і рахував покинуті баржі, що розляглися на березі, мов епізодичні пляжники, що хапають останні промені сонця пізнього бабиного літа край вересня. Хвилі і паводки давно мали затягти їх під воду, упокоїти на дні серед іржавих якорів і порохнявих дракарів.

Того разу я приїхав у Місто на дирчику, сховав його надійно, спакував рюкзак на десять днів і пішов на нескінченно далеку Північ — до покинутого Іванкова. До всіх його п’ятиповерхівок, з головою зниклих у нетрях розбуялого лісу. Ті поверхівки згасли і загубилися у тиші і мороці під зорями. За Вишгородом все втопилося у хащах, а Київське водосховище обернулося на Сарґасове море, на гігантське болото: вкрилося водоростями, поросло лататтям і пропадають там бува хоробрі рибалки — відпливають і не повертаються. Я сторонюся моря, і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую — затуляю вікна чорними простирадлами.

Сюди не заїжджає охорона, а реактор — давно і наглухо накрили саркофагом. Тут відчуваєш справжнє відчуження, ніби вперше за колючий дріт потрапив. Я довго лазив тоді покинутим Іванковом, довго збирав літери напису „Ресторан Тетерів“, довго спав на даху райсуду і роздивлявся з пагорбів силуети далекої, та від того не менш величної антени Чорнобиль-2. А потім — пішов у бік моря: поставити намет на березі — слухати вітер і хвилі, визирати нескінченно далекий лівий берег Дніпра, помалу цмулити водяру з горла і підкидати в багаття дрова, складаючи велику купу на ніч, аби можна було медитувати і вирубитись біля багаття, спаливши взуття, аби можна було прокинутись і сполоснутися у ще прохолодних водах моря, на пляжах якого я єдиний курортник.

Київське море широчезне і неохопне. Настільки, що з іншого боку чекаєш бува зустріти індіанців з червоно розмальованими лицями і бронзовими вістрями списів, пописаних химерами месоамериканських мов. Колись дамба не витримає і русло Прадніпра відновиться: коли її прорве і велика вода змиє бруд Троєщини та Подолу — ми втратимо Київ вдруге. Я бачив це у снах сто тисяч разів.

Ікумі кричала. Різко, лунко і пронизливо. Бахнув ще один постріл. Я чув ревіння, людські крики і постріли, чув, як хтось біжить у наш бік. Однією рукою я тяг її за собою, іншою затулив рота та шикнув мовчати, аби вона нас не видала, хоча чорт забирай, вона нас вже видала.

Ті крики я не зможу ані з чим сплутати. Крики і постріли. Так кричать лосі. І вперше, коли їх чуєш — обов’язково думаєш на ведмедів. Це було майже за рогом і якби Ікумі поводилася тихо — все обійшлося б, все нормально б скінчилося і ми би тихо звалили собі кудись деінде і переникалися до завтра, нам однаково скоро йти, все одно скоро валити на Захід, оминати дороги, блукати серед каналів і топати півтори сотні кілометрів, аби відкисати у готелі Коростишева, приймати гарячий душ, замовляти теплі картонні коробки з піцою, напиватися, орендувати тачку і ганяти Україною ще пару тижнів: весело і з вогником.

Ми забігли в будинок. З балкону там чудово видно Бессарабський ринок і всю площу, але я не висовуюсь. Ми сиділи в кімнаті, ані чичирк, аж раптом мене затіпало — Наокі там. Ікумі тихо давилася шмарклями. Ну от, приїхали.

Я знав: найгірша ідея зараз — визирнути з вікна. Вони тільки того й чекають. Схоже, це браконьєри заганяли лося, помітили нас і гра «впіймай ґаврика» їм сподобалася. Вони вхопили кураж і вирішили таки дістати нас із консервних бляшанок наших схованок, вирішили кинути на брудну, щербату миску розправи. Я благав Бога, карму і долю, аби нас не знайшли. Я не за себе боявся. За неї.

Вони стережуть нас: можуть лишити когось у траві — в засідці. А інші — заведуть тачку і звалять, вдаючи, ніби поїхали. Я не знав, де знайти Наокі, я не знав, як заспокоїти Ікумі, але знав, що нас бачили і пасуть. Знав, що під пам’ятником Іллічу може сидіти мужик і чекати, поки хтось визирне у вікно. Знав. Вони там зараз бігають дворами, або вилізли на дахи сусідніх будинків — хрест-навхрест прострілювати площу. І найгірша ідея зараз — висовуватися.

Птахи вмовкли, повітря загусло, лось затих і передсмертними хр-р-р-риками не трусив більше тишу. За ці хвилини ми стислися до розміру горошини, і як колотий горох нашого страху сипонути на підлогу — поглухнути від торохкоту можна.

У такі моменти боїшся жувати, і повернутися боїшся, а як дощовик зашурхотить — галас ніби на півсвіту. В такі моменти хтось постійно крутиться. Трохи необережно, але сторожко. І навіть «т-с-с-с» і «ш-ш-ш» не кажуть — просто припікають поглядом і все без слів зрозуміло — не рипатись.

Я так і не допетрав, куди подівся Наокі. Не зауважив, коли клацання його нікона стихло. Так часто з нами бувало: ми гуляли довго, губилися в нетрях кинутих шкіл, розбрідалися і коли зустрічалися раптом за пару годин — не казали одне одному «привіт», продовжуючи розмову з тієї фрази, на якій вона обірвалася.

Це тяглість часу так впливає, це сонце натягує нас під спекою, наче пожовану жвачку, яку тягнеш врізнобіч, пробуючи розвести руки якомога ширше і знаєш — вона ось-ось розірветься. Більше ти її не жуватимеш. Час тут плине інакше і за пару днів у Місті сприймаєш його плином теплої ріки і струнами розтягнутої жуйки.

Квартира… типова для Міста: шпалери осіли безформною купою на розбухлому паркеті, вкритому шаром тиньку. Він осипається зі стелі з кожною весною дедалі рясніше. Шафа подерта кігтями і ця картина до болю знайома: вовки іноді заходять всередину, в кинуті коробки пустки, на м’яких лапах піднімаються східмайданчиками, топчучи мохи і бите скло, аби знайти прихисток або просто померти, а протяг — раптом візьме і заклацне за ними