Читати книгу - "Велике плавання"

Я біжу за кораблем уздовж берега і кричу щосили. Мокрий, обідраний, вимазаний, я погрожую їм навздогін кулаком. Але корабель уже зникає вдалині.

Плачучи, падаю я на пісок і лежу доти, поки небо не починає блякнути. На сході появляється рожева смужка.

Тоді, підвівшись і навіть не струсивши з одежі піску, я повільно йду додому.

— Де ти валявся, молодче? — гукають мені перекупки, що поспішають на базар, а хлопчиська, які несуть за ними кошики, шпурляють в мене рибою.

Але я навіть не повертаю голови в їхній бік.

Несподівано важка рука лягає мені на плече і страшенно знайомий, до нудоти солодкий голос чується за моєю спиною:

— Бог звів все-таки нас з тобою, мій любий Франческо Руппі!

Оглянувшись, я бачу перед собою мого колишнього господаря, майстра Антоніо Тульпі.

— А, синочку, — каже він, хапаючи мене за вухо і боляче крутячи його між пальцями, — нарешті ти мені попався, синочку! Але який же ти брудний і обідраний! Видно, крадіжка не пішла тобі на користь, — веде він далі, беручи мою руку і переплітаючи мої пальці зі своїми.

Він тихенько стискає пальці, і це завдає мені нестерпного болю, бо майстрова рука більша і ширша від моєї.

Але я йду мовчки, підвівши голову, і турбуюсь тільки про те, щоб сльози не скочувались зі щік.

На розі я дивлюся вгору, вздовж вулиці. Ось, освітлений першими променями, виблискує парус на нашому рожевому будиночку.

Господар повертає мене за плечі в інший бік.

— Куди ви ведете мене, майстре? — запитую я.

— Туди, де на тебе вже давно чекають, — відповідає він і, раптово зупинившись, з розмаху б'є мене по обличчю. — Рік я шукаю тебе, гадюко, а сьогодні вранці я палко помолився своєму патрону, святому Антонію Падуанському, і ось як мені допомогла молитва.

Ми проходимо повз довгу повітку, в дверях якої стоїть заспаний матрос.

— Що, злодюжку впіймали? — питає він, позіхаючи. — їх цього літа в Генуї розвелась сила-силенна.

— Так, веду його до стражників, — відповів майстер, — і сподіваюсь, що він матиме на горіхи.

— Він вирветься в тебе ще дорогою, — каже матрос, — а якщо ні, вони вимагатимуть в тебе свідків, та грошей на писарів, та грошей на чорнило, та грошей на пера… Старшино, — гукає він в глибину повітки, — вийдіть, тут впіймали ще одного злодюжку!.. Почекай, — звертається він до майстра, — наш старшина зуміє провчити його. На твоє щастя, він відпливає лише через годину…

На його поклик з повітки вийшов худорлявий високий чоловік і зупинився на дверях. Глянувши на нього, я зрозумів, що від нього мені марно сподіватися захисту. Обличчя його було землистого кольору, як у хворого на лихоманку, чорні очі дивилися спідлоба, а під шкірою на щоках перекочувалися злі жовна.

— Що ти мелеш! — сказав матрос. — Ми, правда, впіймали кілька хлопчаків у порту і відшмагали їх так, що більше красти вони вже не будуть. Але я не стану вовтузитися зо всіма злодюжками Генуї… Що він у тебе поцупив? — спитав він у майстра.

— Я почну свою розповідь прислів'ям, — відповідає Антоніо Тульпі. — «Якщо селянин не вкрав у тебе мідяка, значить, він поцупить у тебе золотий». І це чистісінька правда, пане старшина, бо він працював у мене більше року і я не помічав за ним нічого лихого. Але, як зволите знати, селюки — всі злодії. І, коли я дав йому віднести замовнику срібний глечик і таріль, він украв у мене те і друге.

— Побійтесь бога, майстре! — закричав я. — Ви мені дали віднести архієпіскопу лише таріль, але її у мене відібрали у натовпі. Про це знає синьйор Томазо, живописець, у якого я працюю ось уже більше року. І він заплатив би вам за мене всі гроші, якби ми не дізнались, що ви виїхали з Генуї. Ви продали мій новий костюм, материн золотий ланцюжок і обручку і не віддали мені платні за сім місяців, тому я гадав, що ми з вами розквитались.

— Ну, це мене не стосується, — сказав старшина, відвертаючись. — У вас є свій цех, свій старшина і свій суд[31].

— Не йдіть, ваша милість! — закричав майстер, хапаючи його за руку. — Ну ви бачили другого такого брехуна?! Та чи було у тебе коли-небудь нове вбрання? Та чи мала твоя мати хоча б залізну обручку, коли вона вінчалась з твоїм пройдисвітом-батьком? Скажіть, будь ласка, про це знає синьйор Томазо, живописець! Та вся Генуя сміється з цього нероби, який приліпив парус до своєї конюшні і пиячить з матросами! Вони, напевно, пропили мою таріль удвох, ваша милість!

— І глечик, майстре, не забувайте про глечик… — сказав старшина. — Чому ти такий обідраний? — сердито звернувся він до мене.

Я почав розповідати йому свої сьогоднішні злигодні, але майстер, перебивши мене, знову голосно розсміявся.

— Ну, ви бачили такого мужицького виродка?! — зарепетував він, ляскаючи себе по стегну. — Про всі ці безглузді пригоди він вичитав в одній з своїх поганих книжок, які замість молитовника читав завжди на свята. Або вони вигадали цю історію про одноокого капітана удвох зі своїм мазилом, синьйором Томазо.

Старшина, не кажучи ні слова, нагнув голову, обережно зняв з своєї шиї медаль, що висіла на мідному ланцюжку, і заховав у кишеню.

— Ну, тепер