Читати книгу - "Мануал до черепахи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А яке кому діло? Яка кому різниця? Чи кращі ваші доньки, що марять музикантами й кіноакторами?
Принаймні дещо він за собою мав, чого не мають навіть музиканти і кіноактори: він би ніколи не завдав Михальці горя, померши вдруге.
Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.
Коли Михалька підросла, це їй минулося. Мусило ж минутися, так воно, зрештою, і буває. Михалька давно вже не ходила до молочарки… По молоко тепер ходить Варварка.
Листи від батькаСемані
Були в Албанії. Ріки, урвища, природа велична, але й метушлива. І люди метушливі, як ніде. А ще у них цікава мова, якої не розуміємо ні я, ні мама. Албанці, у свою чергу, не знають навіть англійської. Словники і розмовники тут, здається, і не продаються. Спільну мову знаходити важко, хіба на мигах. Мама вперто намагається скористатися своїм поліглотським багажем: коли треба щось запитати, згадує слова з усіх мов, які знає і не знає. Сердиться чомусь на мене і пояснює свої вперті спроби тим, що у кожній мові є купа слів іншомовного походження, просто треба з’ясувати, яких більше. Ми вже наближаємося до кордону країни, а вона й досі прислухається до розмови в сусідньому купе і перераховує: ні, це не схоже на грецьку, це не схоже на італійську, це не схоже на турецьку… Я переживаю, що от-от з-за стінки, яка розділяє купе, вигулькне голова і роздратовано скаже: «Та албанська це, албанська, вгамуйтеся нарешті!»
Мабуть, це була дурість – їхати в місто, що ще недавно, кілька десятиріч тому, мало статус закритого. Авжеж, заборонений плід і все таке, але будьмо тверезі. Такі міста не можуть похвалитися якимись особливими принадами для туристів, ні про яких туристів тут ніколи не йшлося. Якщо навіть розмовник купити – проблема, про що далі говорити? У таких містах відсутні як такі й колорит, й образ міста. Одним словом, нічого хорошого я від цього Семані не чекав. Але Мама довго гризла мені голову: що образ міста і його туристичні принади – це аж ніяк не одне й те саме; що справжній дух міста ховається у маленьких дворах, куди нечасто забрідає навіть місцевий мешканець; що от я побачу… Ну, ви мене зрозуміли: легше було погодитись. Поїхали.
Як виявилося, місто справді як мінімум різнорідне. Будинки різних епох, деякі дуже гарно відреставровані, деякі ж навпаки, лякають проваллями вікон і проламаними стінами. Деякі пофарбовано в дикі ядучі кольори. Якісь химерні новобудови… Мама безперестанку смикала мене, висловлюючи захоплення – катеринки-катеринки… маскарони-маскарони… Думаю, їй не стільки то все подобалося, скільки кортіло показати, що правда була на її боці, що не марно ми сюди приїхали. Не знаю, про мене, такого добра повнісінько у кожному місті.
От щодо дрібної міської скульптури – тут я сподівався на більше. Принаймні про одну прикмету Семані ми знали завчасу, на щастя, знайти її виявилося не так складно, як я думав. Сидить собі простий чолов’яга на звичайній вуличній лавці, займає «місця для дітей та інвалідів». Руку простягнув поперед себе – чи то милується містом, чи то просить копієчку. Інтрига в тому, що ніхто в усьому місті не знає, кого зображує та скульптура, хто її зробив і хто її поставив. З’явилася зненацька: учора не було, зранку гоп – а вона вже тут.
Що сказати? Не вразило. Занудніше враження справляють хіба традиційні гранітні боввани.
Але хоч раз і тут довелося дивуватися. Ми знайшли пам’ятник… не повірите, Пушкіну! Я давно дотримуюся думки, що Пушкін – то не поет, а такий кіт, що мітить територію пам’ятниками. Де не плюнеш, там і Пушкін. Але ж не в Албанії, справді! Щось забагато території для котиська. Але і це ще не все, ану ще раз оцініть ситуацію: пам’ятник Пушкіну – це танк!
Виявляється, був у Семані якийсь військовий Пушкін. Чим таким він прославився? Звідки тут узявся? Мама, підбадьорена бодай одною плохенькою загадкою, потягла мене до трьох поліцейських, що снідали біля фонтана в парку. Вона чомусь переконана, що найкраще за всіх місто має знати поліція. Тут ми мали ще півгодини вправляння у різних мовах – звісно, ніхто й не сподівався, що поліція в Семані знає англійську краще за пересічного мешканця. Зрештою поліцейський тицьнув пальцем кудись у житловий масив, і ми пішли, не маючи жодного уявлення, куди він нас спрямував. Чи то до кіоску з довідковою літературою, чи то до бюро перекладів, чи до нащадків загадкового Пушкіна. А може, – я схиляюся до цієї версії, – просто послав.
Ми йшли, намагаючись не дуже відхилятися від вказаного нам напряму, попри житлові будинки, які перегороджували нам шлях. І тут ми дещо примітили. Уздовж багатоповерхівок по землі стелилися якісь горбочки з димарями чи, може, душниками. «Гобіти! – заволала Мама. – Торба!!!»
І тут ми натрапили на вивіску з інтернаціональним словом «Інтернет». Спасибі поліції, в Албанії від неї таки є користь. Хоча я досі думаю, що це випадковість, а насправді вони нас таки послали.
Знахідка вирішила деякі наші проблеми. Ми роздрукували якийсь невеликий розмовник (аби ж ви знали, як важко в мережі знайти словник албанської на слово «албанська»!) і дізналися те, що нас цікавило. Виявляється, танкіст Пушкін і гобіти пов’язані принаймні однією історичною епохою. Колись в Албанії був правитель, великий параноїк, що намагався зробити з невеличкої країни військового монстра, бо постійно чекав нападу. Йому, на відміну від його сучасників, не пощастило: за весь період його правління так і не сталося жодної війни. А от сховища-катакомби, побудовані скрізь, де це було можливо, лишилися.
Що мене ще вразило, ні, навіть насмішило, – у місті є метро! Для чого воно семанійцям –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мануал до черепахи», після закриття браузера.
