Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Біля вокзалу бачили старовинний трамвайчик, без вікон, такий, із дерев’яними лавами. Він ходить так само, як і його сучасні колеги, коштує трішки дорожче, але не набагато. Ми покаталися.

А вокзал місцевий! Я про автобусний вокзал – оце споруда! Мама його вмить охрестила космодромом. Автобуси спіральними місточками заїжджають на другий поверх. Іззовні всю цю схему пересування добре видно, такий космічний хай-тек! Усередині, щоправда, зовсім нецікаво, ніякого затишку, навіть сісти нема де, але ззовні! До речі, місто якесь схиблене на космічній темі, ми були зайшли до невеликого місцевого театрику – там те саме, якісь люки в стінах – мов на космічному кораблі…

Надвечір відвідали парк Нострадамуса. Божевільна якась назва, але сам парк приємний, є кумедні паркові скульптури, що зображують героїв дитячих казок.

Варто, говорячи про Михальку, сказати про гармонію. Гармонія часто приходить до тих, хто шукає покликання у релігії, і до тих, хто занурюється з головою в психологічні вчення. Проте ця гармонія надщерблена: вона гладенька й тепла зсередини, але нетривка й кострубата зовні. І тим нагадує пташине гніздо.

До тих, хто має взаємне кохання, приходить інакша гармонія – гладенька й тепла зовні, але нетривка й кострубата зсередини. Тим нагадує плід шипшини.

До тих, хто не має ані першого, ані другого, гармонія не приходить. Проте до Михальки вона прийшла. Просто так.

Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.

Михалька відчула це одного разу, коли її спіймали на брехні. Якось воно само вийшло, що Михалька бреше не через страх темного невмілого боку своєї натури, а через те, що, маючи точку відліку, відразу ж бачить декілька ліній, що могли б через цю точку проходити. Фантазія у Михальки хоч і небагата, та швидка, однак цікаво, що сама Михалька в неї не вірить. Захоплена уявою зненацька, Михалька часто відповідає щось не те, а потім не намагається ловити сказане слово, тому що воно – не горобець. Того разу Михальку було спіймано на брехні відразу ж і, замість дошукувати зв’язків навзамін виявленій несумісності, Михалька просто відповіла: «О, я таке брехло…» І тим відчула, як у її голові утворився маленький-маленький рожево-зелений Карлсон, чисто тобі Афродита з піни. Справжнісінький рожево-зелений Карлсон, котрий не боїться, їсть без ліку булочки і за потреби може поцупити у сусідки млинок на каву до булочок, лишивши їй п’ять ере.

Гадаєте, незначна причина для такого подарунку, як гармонія? Але й це не навчило Михальку простої істини: речі і люди міняються не від того, що хтось чинить із ними всупереч їхній сутності. «Міняється тільки той, хто на повній швидкості звертає з наїждженої колії», – каже Інна.

– Кожен із нас, – каже Інна, – як дитина на гойдалці. Ти рухаєшся завжди в один бік, але варто зупинитися й подумати, чи правильний обрав напрямок, одразу ж відчуєш непереборне бажання все зробити навпаки – і тоді тебе понесе в протилежний бік.

– Ні, – заперечує Михалька, – кожен із нас – дитя на каруселі. Повторює тільки ті рухи, до яких звик. А коли замислиться і зупиниться, очі тут-таки помчать його у зворотній бік, і так триватиме доти, доки тіло не звільниться від спогаду звичного руху.

«Хоч і кажуть вони різне, та однаково обидві кажуть правду», – думає Зоя. «Просто Інна – дитина на гойдалці, а Михалька – дитина на каруселі. Отак воно насправді і є», – думає Зоя.

Михалька більше не потребує людей, схожих на неї. Оце, на думку Михальки, і є гармонія. Вона пояснює це для себе так. От люди мають власні погляди. І думають, що тими поглядами неодмінно треба ділитися. А як хтось не хотітиме брати, вони, бува, навіть сваряться.

Михалька вважає, що слухати чужу думку – наче ходити в гості. Михалька любить ходити в гості туди, де є акваріум, або клітка з пташкою, або високі стелажі з книгами, або де дитячі малюнки прикноплені до стін, або де живе теплий вуркотливий кіт, або тхір на горищі, або де є хоча б миші. Але жодного разу вона не відчувала бажання принести щось із того у свою кімнату.

А ще Михальці подобаються будинки, у яких скрізь переховуються немиті чашки, немов крашанки великоднього зайця, скрізь-скрізь; і такі, де до низу фіранок приметані різні ґудзики – щоб не загубити…

Але Михальці не подобаються будинки, де крісла завішані серпанком, або де на підвіконнях стоять вазонки з квітами, або де в кухні повно невикинутих пластикових пляшок – порожніх і з несимпатичного виду залишками рідини, або де пахне капустою і псами, або де зимна підлога і протяги. Тому Михалька не завжди вислуховує чужі думки.

І практично ніколи не бере їх собі.

Так само Михалька вважає, що ділитися власними думками – це наче запрошувати в гості. Тому свої думки Михалька частенько протирає від пилюки. Але ніколи й нікому не віддає навіть у тимчасове користування.

Інна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.

Юра-молодший пояснює Варварці уроки.

– Ой, ні, ділити на нуль не можна.

– А чого?

– Бо не можна. Вийде таке велике число, що… ну, що такого взагалі не буває.

– Хай буде. Я хочу. Хіба справедливо не пускати у світ таке велике число?

– Варварко, не можна ділити на нуль. Осьо написано.

Варварка ходить мовчки і обриває голівки квітів.

Збоку видається, ніби образилася або й зовсім не хоче того ділення брати у голову. Юра-молодший не сперечається, згортає зошити і складає до торби, бере з гойдалки Варварчин плащик і вдягає її: спочатку один рукав, потім інший. Раптом Варварка висне йому на плечі і шепоче, притискаючись губами до вуха.

– Ділити на нуль не можна тому, – шепоче Варварка, кваплячись, – що, як ділитимеш, прийде Чорний Рахувальник і забере тебе. Назовсім!

Гармонія Михальчина проявляється ще й у тому, що їй тепер сняться впорядковані сни.