Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

ні перепони не стрічав, ні краю,

ані шляхів, що в села б нас вели.

Но ось, коли пильніш я позираю,

аж серед поля тут і там стоять,

мов чорні птиці - що таке, не знаю.

Недвижно, в довгий, безконечний ряд

вони по шнуру тягнуться: чим далі

слідять їх очі, тим їх більше зрять.

До чорних тих точок ми прямували;

но, наблизившись, я з ляком пізнав:

не птиці - шибениці се стояли.

На кождій вітер трупа ще гойдав,-

і серце в мні застило із тривоги,

но провідник спокійно мні сказав:

«Се шлях наш! Сеї не лякайсь дороги!

Найліпші, найсвятіші йшли по ній!

Святеє місце топчуть наші ноги!

Отут припадь! отут молитву дій!»

І ми оба навколішки припали,

молилися при шибениці тій.

А як ми, помолившись, знов устали,

мій провідник сокиру в руки взяв

і замахнувсь - і разом затріщали

всі шибениці, степ весь застогнав,

і грім на небі грізно обізвався,

і щезли трупи, чистий степ остав.

Наперед знов мій провідник подався,

а я за ним; ішли ми довгий час,

аж ось далеко на степу вказався

мов чорний хрущ. Чим ближче, він чимраз

і ріс, і ріс, аж як вже туй ми стали,

побачили: се церква проти нас.

Свічки ряснії в церкві тій палали,

куривсь кадила запахущий дим,

плачливі співи серце розбивали.

На вівтарі, мабуть, богам товстим

у жертву, людських серць живих, пробитих

курилось много; путом золотим

окований, на колючках укритих

лежав там Розум, молячись, попи

вже зачали на нього ніж острити.

І спів гримів: «Блаженні всі стовпи,

всі, що не бачили, а мають віру,

що люблять бога нашого стопи,

а брата ріжуть богу на офіру!

Наш бог - се замордована Любов,

убитий Розум! Тож і в жертву щиру

для нього ми мордуємо Любов

і ріжем Розум! О, прийми, наш боже,

той дар, що ми кладемо пред тобов!»

І рік мені мій провідник: «Се ложе

сну вічного, се злоби клятий спів,

се тьма, що світлом статися не може!»

І, взявши камінь, що тут бовванів,

він кинув на церковне середстіння

й мені то само учинить велів.

Загримало о стіни те каміння,

він топором підвалину затяв,-

і з грохотом звалилося склепіння,

земля стряслась, пил небо закривав,-

і третій раз страшливо загриміло.

Тремтячи, я провідника спитав:

«Хто ти і що се ти зробив за діло?»

І рік він: «Я рубач, ти ж бачиш сам!

Прочищую путь волі й правди сміло.

Чи хочеш? Я тобі топір цей дам.

Що я робив, те й ти роби по миру!

Туди твій шлях, і ціль твоя он там!

Підеш?» - «Піду!» Він дав мені сокиру.

Швидко, як сонечко має вказатись,

Тут же на сході комета стоїть, горить,

Грізно глядить на наш край, сном обнятий,-

Щось се значить!

Війни комета віщує новії,

Кров’ю червона, що маєсь пролить,-

Чом же хвостом вона грозить Росії?

Щось се значить!

Мов величезна стріла з небосклону,

Божов рукою спущена, летить,-

Чи не вістить вна тиранії скону?

Щось се значить!

Кажуть, що цар, її вздрівши, безсонний

Зблід, хтів обіруч корону хватить,

Но не було над чолом вже корони,-

Щось се значить!

10/Х 1882

Жолудь збирати в ліс побігли діти;

Тут близ окопу дуб розлогий ріс,

Від плоду гнулись черірчаті віти,

І вітер з них ті плоди градом тріс.

Збирають діти, мов збирали б цвіти,-

Лунає співом, ляском, криком ліс,-

Вони ж не знають, що й ступить посміти

У ліс не вольно! - отакий приніс

Міністер заказ.- Бач, ось наближаєсь

Пан стражник. «Стій! Лови! Держи!» - кричить.

Злякались діти, хто куди ховаєсь…

Той за стрільбу, намірив - вже гурчить

По лісі вистріл - і дитя купаєсь

У крові й жолудь нею червонить.

My lubimy Rusinów,

Ich zwyczaje prastare,

Plemię ruskie, co kocha

Swoich panów, swą wiarę,

I tę mowę sług naszych,

I lokajów, i chłopów,

I tę dziatwę ich gołą,

I pokornych ich popów.

I te pieśni ich tęskne,

I ich taniec ochoczy,

Lud ten krzepki i dzielny,

Lud tak cichy, roboczy,

Jego grube siermięgi,

I chleb twardy, a zdrowy,

Jego chaty mizerne,

Jego konie i krowy,

Jego pracę na łanie

Polskiej przeszłości synów

I rycerzy wolności -

My lubimy Rusinów!

A za naszą tę miłość

My żądamy jednego:

Niech nikt oprócz nas nie śmie

Co bądź robić dla niego!

Niech nikt nie śmie siać rozdór

Między dworem i chatą,

Ani ostem zasiewać

Niwę zgody bogatą.

Lecz kto chciałby dla Rusi

Naszą ukrócić wolność

I rozrywać odwieczną

Naszych korzyści wspólność.

Siać w te serca poczciwe

Chwasty zwane oświatą,

I zapalać je szkołą,

I kłócić dwory z chatą,

Tworzyć literaturę

I gazety wydawać,

Między nami a nimi

Za pośrednika stawać,

Ten jest Moskal, szyzmatyk,

Hajdamackie skaranie,

Apostata,