Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зате тобі дам до всіх бідних любов,
на злобних їх кривдників - злобу».
І мовила друга: «На твоїм чолі
від днесь печать вчасної смерти,-
зате я дам чесную славу тобі,
слід в серцях людей незатертий».
І третя рекла: «Дам тобі силу рук,
щоб вік весь тривав ти зо мною,
і ум твій буде, мов нап’ятий той лук,
що враз шле стрілу за стрілою.
І дар тобі дам я, щоб цифри мертві
виразно тобі говорили,
дам ясність очам, щоб під сплотом брехні
закритую правду відкрили».
От з тими-то дарами в світ він пішов
і в жизні важкую дорогу;
ніхто не знав, кільки він горя зборов,-
з тим він не жалівсь ні до кого.
Но що в своїй жизні важкій здобував
всі плоди невпинного труду,-
усе те він в жертву сердечну складав
для бідного свойого люду.
І світлом ума свого він освітив
шинки брудні, вбогії хати,
і всюди незрячим очам він відкрив
недолю, і здирство, і страти.
Він в школу пішов, відки, кажуть, біжить
між темних освіта й наука,
приглянувсь, аж бач: і там кривда сидить,
стара людоїдна звірюка.
В газети зирнув і зирнув між пани,
що людською працею дишуть,
і вздрів, що тягар для народу вони
подвійною крейдкою пишуть…
Тож днесь, коли чистий огонь той погас
у млах, що над нами нависли,
най пам’ять його свята буде для нас,
святі його діла і мисли!
«Нема, нема вже владаря грізного…»
Нема, нема вже владаря грізного,
нема помічника в тяжкій потребі,
нема того, що світ створив з нічого,-
бога на небі!
Погас вже незгорющий корч терновий,
зламався жезл, що бездну морську махом
ділив, і всепотужний трон Єгови
розпався прахом.
Розвіялась небес його пишнота,
і зорі вже не перли в його шаті,
і сонце вже не лампа щирозлота
в його палаті.
Земля вже тож не ніг його підніжжє,
і громи не його грізні післанці,
не він щодня ллє дивне, вічно свіже
сяєво вранці.
І чоловік вже не ліп’янка з глини,
котру його лиш дух держав при жизни,
затрута зроду краплею трутизни
з батька провини.
Не знав він щастя в раю первозданнім,
не кушав плоду з дерева живого
ані згрішив заказаним пізнанням
доброго й злого.
І не зступав його спасать від смерти
месія, божий син у людськім тілі,
не бог вмирав, на древі розпростертий
за речі смілі.
Все те лиш сон був, помилка кровава,
твір недоумства твого, чоловіче!
Прокинься! Вже зоря встає яскрава,
вже ніч утіче!
Прокинься! Час на власні ноги стати
і бачити себе самим собою,
час свою велич і слабість пізнати
ясно, в спокою.
Пізнай, що досі сам творив ти бога
і за свій твір лив кров, приймав тортури,
і пеклом був твій земний біль-тривога,
стоси і мури.
Пізнай, що й рай лиш в сій можливий жизни,
що, сли го тут не насадиш, в могилі
ждать дарма,- для життя бо серед гнилі
нема отчизни.
Пізнай, що ніт тобі над тебе власти!
Пізнай, що в тобі лиш твоя надія!
Знай, що лиш сам себе ти можеш спасти,
ти - твій месія.
Глянь, зеленіє чудно жизні древо,
для всіх уже знання достигли плоди.
Встань, людськості, природи королево!
День, день надходить!
Із раю, насадженого тобою,
не прожене тебе ніхто з неславов:
ні ангел із шаблюков огняною,
ніг бог, ні дявол.
31/XII 1882
РУБАЧ
(із переказів народних)
В вандрівці жизні я блудив багато
блудив, бо правди і добра шукав,
в добро і правду віруючи свято.
І в темну пущу раз я заблукав:
не стало стежки, дебрі вкруг і ломи,
недуже серце страх мені стискав.
А з заходу вже гуркотіли громи,
вже блискало… І серця свого я
спитав: «О серце, де, куди йдемо ми?»
Мов темна темрява вся жизнь моя
мені вказалась; ні одної хвилі
не бачив я, щоб до ладу була.
І скрикнув я в тривозі і безсиллі:
«О, хто на тихі води проведе
мене з отсеї збуреної хвилі?»
Втім, гляну, поміж ломами іде
спокійно, певно, в простій кафтанині
робітник. «Відки, брате, йдеш і де? -
аж скрикнув я.- От щастя маю нині,
що доля наднесла тебе мені,
щоб ти із сеї вивів мя пустині!»
«Ходім»,- сказав він. Певні і міцні
були його всі поступи. На нього
глядючи, йшов я німо, мов у сні.
В руках сокиру він держав. Де много
стриміло лому, хабузу плелось,
що, бачилось, повік тут ні для кого
нема проходу, і мені б прийшлось
вертати в темінь,- сильною рукою
рубнув він - і прохід свобідний ось!
Де яр холодний, під стрімков скалою
вода шуміла, спинюючи хід,-
він знов рубнув, з оздобою цілою
валилось древо кладков через брід.
На все те я глядів і дивувався,
но йшов. Ось ліс вже перед нами зрід,
простір світліший з-поза тьми вказався.
І на широке поле ми ввійшли:
хоч як далеко погляд розбігався,
то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.», після закриття браузера.