Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Я бачу: правду каже крем,-

пішла я за його словами,

і так на віру ми жиєм,

а згода і любов між нами.

Не встид нам,- най ся ті встидають,

що бідним творять тільки мук!

Робота йде,- нас люди знають,

що не жалієм своїх рук.

Дитинка друга в мене є,

вже по любві. Ще піп хрестити

не хтів, казав, що конче тре

нам розійтися або жити

у шлюбнім зв’язку. Та дарма,

ми шлюбу не хотіли брати:

раз, грошей в нас на шлюб нема,

та й ще на що ся нас в’язати?

Без шлюбу я жию в любві,

а шлюбні плачуть кожду днину,-

чи їм гріх більший, чи мені?

Піп втих і охрестив дитину.

Здавна чесна наша критика

Нарікає - і зовсім

Справедливо,- що політика

Нині в мізок встряла всім,

Що молодики свавільнії

На естетику плюють,

Що писателі суспільнії

Питання раз в раз кують,

Що історію преславную

Руську геть завергли в кут,

Що бувальщину предавную

В думах, драмах не поют,

Що, значить, поета…

Ще немає й досі в нас,

Крім Корнилка Устяновича,-

Але й то лиш богомаз.

Ну, ото ж сей голос критики,

Страх патріотичної -

Та й «червоних шайки» притики,

Скрізь неестетичної,-

Врешті, слово двох знайомих, що

Якби-м що надрукував,

А в них час був і охота, то,

Може б, дехто се й читав -

Все це враз мене спонукало

Сісти й написати щось -

Щось таке, щоб серце пукало,

А з очей цюрком лилось.

Но щоб конче предмет взятий був

З руської історії,

Щоб у пісні шум Дніпра ся чув

І степи просторії,

Щоб князів тут більш було, ніж є

В драмах Устяновича,

І щоб кождий говорив лише

Патріотичні словеса,

Щоб про люд і про життя його

В примітках лиш споминать,

Але коней, війн та зброй зато

Якнайбільше описать.

Але, предмета шукаючи

До поеми, перебрав

Я всі дії,- і не знаю, чи

Очі хто мені заткав,

Чи злий демон, боячись, щоб Русь

Епос мій не прославив,

Мов ману нечувану якусь

В голову мені пустив:

Все крутилось і шуміло лиш,

Мов вітряк, ми в голові,-

Кождий князь здававсь, мов мокра миш

Або наче щур в муці.

Довго-довго мучивсь я, заким

На щасливу-м думку впав:

«Що,- гадаю,- бабратись з одним?

А якби всіх в пісню вклав?»

«Браво! - крикнула душа моя.-

Ти одним ся не в’яжи,-

Зачинай з саміського кінця

І, що знаєш, все скажи!»

Згадайте, братія моя,

що зиркаєте там з-за грати

і знаєте, як Прокш кричить

і лазить Пшібіль тамуватий,

і глядите на весь той ад,

на дім той горя і печали,-

що й ми недавно в домі тім

і мучилися, і скучали.

Як гордо ви тоді на нас

каміння кидали й грязюку,

опльовували навіть мислі наші

і на сміх підіймали нашу муку.

Минулось. Ми простили вам

тодішню недостачу такту

і не гадаємо платить

подібним фактом того факту.

Пощо платить? Життя платить!

Сама неправда - гірша кари.

Нетакт ваш - шкоду вам приніс,

а днесь дармі за нього свари.

Одного просимо лиш вас

в ім’я тюрми отсеї й муки:

любіть свій край! Любіть свій люд,

що днесь цілує вас у руки,

що мучеників бачить в вас!

В нім бачте ціль своєї праці!

А впрочім, як вам схочеться,

навчати вас не маєм рації.

І чи захочете признать

минулі блуди, чи забагнуть

вас ноги знов нести туди,

куди носили й ті сліди

на небо без кінця топтать.

Се теж як ваші коні тягнуть.

І до поправи, до покути

вас звать ми теж не компетентні.

Лиш скромне питання одно:

«Чи не могли б ви, як давно

колись були, й тепер ще бути

хоч трохи щирі й консеквентні?»

30.III 1882

Все горе те, все море сліз,

Що й нині очі твої ллють,

Всі муки ті, що ти поніс,

Народе мій, забудь!

Неволю, що ще гне тебе,

Тьму, що твою вкриває путь,

І кривду, що кров з серця ссе,

Забудь, забудь, забудь!

Війну, що брата пре мечем

Пробити братню грудь,

Всіх вбійством ситих і огнем

Забудь, забудь, забудь!

Купецьку фальш, що світ, мов змий,

Здавила в золота окрут,

Захланність і обман гидкий

Забудь, забудь, забудь!

Написано д[ня] 1 квітня 1882 р.

Подвійною крейдкою доля йому

відроду терпінь приписала,

непризнання, зависть і злобу, і тьму

на нього здавен насилала.

Три сестри прийшли до колиски його,

щоб з ним вже повік не розстаться,

всі три цілували дитяче чоло:

се - Бідність, і Слабість, і Праця.

І мовила перша: «Останусь з тобов!