Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

великі, непростимі.

На їх навряд чи проща є

в святім Єрусалимі».

«З тобою, люба, я готов

іти на вічні муки!» -

«Трістане! Годі вже розмов,

поглянь мені на руки!

Згадай, кого ти посилав

сьогодні до Моргани!

Куди ж тепер мене пошлеш

загоїть в серці рани?

Хоч зникла тьма з очей моїх,

зате лягла на душу.

Ти чорний камінь там поклав,-

повік його не зрушу.

Нехай же знов моя коса

чорніє, мов жалоба!

Я сеї барви не зміню

віднині вже до гробу».

Трістан у недузі лежить,

ослаб, мов дитина,

не служать нічого йому

всі чари Мерліна.

А фея Урганда 3 з-за гір

сказала лукава:

«Тут може одна помогти -

Ізольда Білява.

При тій злотокосій тебе

і смерть не поборе».

І вірного друга послав

Трістан геть за море.

І другові так наказав:

«Як згодиться мила,-

ти свій корабель наряди

у білі вітрила.

Як ні - то напни лиш одно,

велике та чорне,

хай потім у ньому мій труп

чорнява угорне…»

«Піди, піди на берег, Білорука,

прошу тебе, молю тебе, піди!

Там є гора висока та стрімчаста,

на неї злізь і подивись туди,

де море хвилю гонить із півночі.

Вертайся вмить і розкажи мені,

чи не леліють білії вітрила

на видноколі в сизій далині».

І мовчки йде Ізольда Білорука

на берег моря, на високий шпиль…

Ох, щось біліє здалека на морі!

Вітрила то чи тільки піна хвиль?..

Вернулася Ізольда Білорука.

Трістан питає: «Що? Яка яса?» -

«Щось мріє там далеко у просторі».-

«Щось біле?!» - «Чорне, як моя коса».

І враз душа Трістанова порвала

ждання шнурок, що здержував її,

і злинула, мов пташка вільнокрила,

далеко у незнанії краї…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!

Тебе давно Трістан твій вірний жде.

Між скелями не бійся заблудитись -

Ізольда Білорука проведе.

Іменнями посестри ми з тобою

так, як вечірня й ранішня зорі.

Чи то ж не диво, що тепер судилось

розлить нам заграву в одній порі?

Колись і я була на час-годину

такою ясною, як ти тепер».-

«Посестро, голос твій мене лякає!

Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»

«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,

та бути з ним аж до його сконання

дісталося-таки мені самій.

Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна - ясна твоя краса,

та милий в гріб не ляже непокритий,-

його покриє чорная коса».

(Апокриф)

Розпечений весняним гострим сонцем

пашить Єрусалим. Проміння біле

від білих стін і вулиць відбиває,

ряхтить вогнем на золотих покрасах

царських палат, ворожі блискавиці

запалює на кожнім римськім списі,

кладе вінці на шоломи спіжеві

центуріонам - блиск, вогонь і пал!

Єрусалим готується до свята.

Жінки начиння миють у потоці,

бряжчать мідяні кухлі, грають іскри

від сонця на червоній мокрій глині.

Розбіглись діти по весняні квіти.

Дівчата чешуть коси й заплітають

майстерно у дрібушки з дукачами

та радяться, що їм про свято вбрати.

Багато радощів, але ж бо й праці!

Гаптують, шиють, і печуть, і варять,

купують, продають, про свято дбають.

Лиш той не дбає, хто шага не має,

але й такий волів би заробити

гіркою працею, ніж так «не дбати».

Бо гірші злидні в свято, ніж у будень,

буденна одіж, наче смертний гріх,

темніє серед ясних шат святкових,

лице не блідне з голоду,- шаріє,

і легше мовить «хорий», ніж «голоден».

На розі проти храму вбогий тесля

робітню відчинив. Та й відчиняти

не дуже-то було що: три стіни,

четвертої біг дасть, от і робітня.

Всім перехідним видко всю роботу,

мов на майдані. Видко, як працює,

не розгинаючись, убогий тесля,

зв’язавши ремінцем волосся буйне,

щоб не спадало на високе чоло,

укрите потом рясним та краплистим.

А тесля сам не бачить перехідних.

Очима бачить він роботу й знаряд,

а думкою все злидні невсипущі:

були вони учора, є сьогодні

і завтра будуть, і нема їм краю.

Ох, та який там край! Хіба ще справді

до краю загризуть… Що день, то більше

в Єрусалимі теслів настає,

і з Сірії насунули, мов хмара,

забрали всю роботу коло храму,

в преторії, коло царських палат,

їх всюди повно, спритні та майстерні,

та запопадливі, масні такі…

Вряди-годи єрусалимським теслям

робота дістається, і яка?

«Он вчора три хрести зробив,- недобра,

сумна робота, богові немила…

не раз-бо і невинних розпинають…

А що робить? Гріха не знає голод.

Марницю заробив за три хрести.

Така й робота: спішна, от аби-то.

Що ж, я не винен - дорого платити

за дерево сухе не маю звідки…

Ет, якось-то простоять зо три дні,

поки до свята шибениці тії,

а там - розп’ятих здіймуть, то хрести

хоч і спалити - невелика шкода…

Така-то праця!.. А колись, бувало,

робив різьбу мистецьку до