Читати книгу - "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"

Але мінімум він знав. Гаррі пройшовся по кімнаті і погасив усі зайві лампи. Потім почвалав до радіоли, перегорнув альбом пластинок, вибрав кілька танго і увімкнув програвач.

"Вогонь надасть кімнаті ще більшого затишку", — подумав він і, ставши на коліна, розпалив камін.

Далі Гаррі пересунув кушетку, так щоб її всю осявало полум'я, збив подушки і майстерно розставив їх по кутках.

Нарешті зробив два коктейлі — слабенький для себе, щоб, бува, не втратити почуття пильності, і вдвоє міцніший для Анжели, щоб притупити в неї це почуття, запалив сигарету, прибрав безтурботну позу і став чатувати на свою жертву.

Коли Гаррі почув кроки Анжели, що спускалася сходами, його раптом охопила паніка.

— Я краще піду вже додому! — вигукнув він і кинувся до виходу, облизуючи пересохлі губи.

Та в дверях зупинився. Назустріч йому йшла Анжела, і не в прозорому негліже, а в цілком пристойних рожевих вельветових брюках, як у тореадора, та в скромній блакитній шовковій блузці.

Вона здивовано подивилась на Гаррі. Потім її погляд зупинився на погашених лампах, на увімкнутій радіолі, на палаючому каміні, на пересунутій кушетці, і Анжела зайшлась нестримним сміхом.

— Ні-ні! — весело вигукнула вона. — Почекай! Я тебе нізащо не випущу звідси! Ну хіба можна йти додому після того, як докладено стільки зусиль, щоб підготувати сцену спокуси?

Гаррі відчув, як густо зашарілось його обличчя.

— Ще й почервонів! — захоплено вигукнула Анжела. — Який славний чесний рум'янець! Гаррі, лапочко, мені кортить кинутися тобі на шию і закричати: "Я твоя!"

— Од подарунків я не відмовляюсь, — спробував пожартувати Гаррі, задихаючись, немов астматик.

Все ще сміючись, Анжела підійшла до Гаррі і поплескала його по щоці. Потім сіла на кушетку, підгорнула під себе ноги і, показавши рукою на подушку біля себе, коротко мовила:

— Сідай.

— Гаррі сів.

Узявши з тумбочки свою склянку, Анжела пригубила її, посміхнулась і спокійно зауважила:

— Міцний! Ти не любиш ризикувати, правда ж?

— Може, додати води? — простодушно мовив Гаррі. Вона почала неквапливо смоктати коктейль, весело поглядаючи на Гаррі.

— Я, мабуть, піду, — зніяковіло сказав він. — Вже пізно.

— Стривай. — Анжела лагідно взяла його за руку. — Давай побалакаємо. Не думай, що мені це неприємно, але що саме настроїло тебе на оцей лад?

— Та...

— Що?

— Та ви... ти ж сама сказала, що йдеш одягти щось легше...

— А! — вигукнула Анжела. — Тому ти й вирішив, що я прийду в костюмі Єви?

— Так мені здалося, — через силу признався Гаррі.

— Ти, я бачу, в цій справі новачок?

— Мг...

— Хоч вір, хоч не вір, але я теж.

— Я вірю, — сказав він.

— Ну, скажімо, я справді з'явилася б у самому кімоно... Що тоді? Ти скочив би зі мною в ліжко, за хвилину вискочив би з нього і чкурнув додому, щоб бути там раніше, ніж приїде Грейс? Так?

— Приблизно, — буркнув Гаррі.

Вона похитала головою.

— Ти мене дивуєш, Гаррі. Мені чомусь завжди здавалось, що квапливість — це не твій стиль. Знаєш, яким я хотіла б тебе бачити? Лагідним, ніжним, романтичним — в сатиновому халаті, з білим шарфом на шиї... І щоб поруч стояла пляшка шампанського в срібному відерці, ікра і тоненькі житні сухарики... Сяюча білизна, запалені свічки, балкон з видом на море... Непогана картина?

— Чудова, — відповів Гаррі. — Бракує лише одного.

— Чого?

— Гарненької жінки!

— Чому так гірко? — запитала Анжела.

Гаррі знизав плечима.

— Слухай, я мабуть, поїду додому.

— Стривай, Гаррі. Ти ж прийшов, щоб випити й утішитись. Хочеш поплакати на моєму плечі?

— В тебе гарні плечі, але дякую. Ні.

— О'кей! — бадьоро мовила Анжела. — Геть пестощі! Але дозволь налити тобі ще чарочку віскі.

— Я сам.

Анжела легко зіскочила на підлогу.

— Сиди. Я більше за все люблю догоджати мужчині.

Вона швиденько підбігла до серванта і за якусь мить принесла пляшку віскі та содову. Наливши Гаррі повну чарку, Анжела знову вмостилася біля нього.

— Поклади ноги на тумбочку, — сказала вона. — Попусти краватку.

Гаррі поклав ноги на тумбочку, попустив краватку і прихилився головою до валика кушетки. З каміна віяло теплом. В кімнаті стояла півтемрява. Поруч нього сиділа м'яка пахуча жінка. Радіола награвала "Маленький готель".

— Ще чарочку? — спитала Анжела.

— Ні, досить, — відповів він. — Ти добре танцюєш?

— Непогано. А ти?

— Колись умів. Пішли!

Вони встали і легко, граціозно пропливли по кімнаті. Радіола програла "Маленький готель", потім "Блакитний місяць", далі ще кілька мрійно-мелодійних танго.

Анжела здавалась невагомою в його руках, і від тонкого аромату парфумів у нього трохи паморочилось у голові.

— Чого ти посміхаєшся, Гаррі?

— Так просто. Я вже думав, що більш ніколи не відчую себе молодим.

— Але ж ти справді ще молодий!

— Молодий, бий його сила божа! — з запалом вигукнув він.

— Чого ти, Гаррі? — благально мовила вона. — Я ж цього не заперечую.

— Ти — ні, — визнав він.м — Взагалі, ти славна дівчина, Анжело. І гарна.

— Дякую. Ти теж, нівроку.

— І молодий, — нагадав він. — Пам'ятай це.

— Ти зовсім ще хлопчик, Гаррі. Милий, легковажний, неслухняний хлопчик.

Гаррі ствердно кивнув головою.

— Слухай, — мовив він, — ти може, хочеш поцілувати мене абощо?

— Чудова ідея! — вигукнула Анжела.

"Мабуть, жартує", — подумав Гаррі, пильно вдивляючись їй у вічі. Але Анжела не жартувала. Вона легенько провела руками по його щоках, притягла до себе і палко, по-діловому поцілувала в губи.

— Я краще піду, — хрипко промовив Гаррі.

— Тобі рано йти — побудь ще трохи.

— Не можу, — сказав він. — Або йти, або я за себе не ручаюсь.

Анжела рвучко вислизнула з його обіймів і, взявши Гаррі за руку, повела його до дверей.

На добраніч, — тихенько промовила вона.

— На добраніч, — відповів Гаррі, окидаючи поглядом тьмяно освітлену кімнату, камін, кушетку, принадну жінку, що стояла поруч. — Мені так не хочеться йти! — прошепотів він.

Анжела стиснула йому руку.

— Гаррі, — сказала вона, — ми щойно говорили про запалені свічки, шампанське, балкон над морем... Знаєш, що я мала на увазі?

— Що?

— В Порт-Джефферсоні на Лонг-Айленді є чудовий старий готель "Мірамар". Ти був коли-небудь в Порт-Джефферсоні?

— Ні.

— То будеш.

— Я? Коли?

— Наступного вівторка. Невже забув? Ти ж їдеш на форту Тоттен з петицією про "найки". Звідти до Порт-Джефферсона всього кілька миль.

— Ну?

— Можливо, — мовила Анжела, по-дівочому одвертаючи очі, — можливо, ти заїдеш до Порт-Джефферсона, коли закінчиш справи у форті Тоттен. Можливо, я чекатиму на тебе в готелі "Мірамар".

Гаррі раптом відчув, як згасає його запал і неприємний холодок оповиває серце. Одна річ наставити роги своїй дружині, коли це трапилось несподівано, — тоді завжди можна послатися на раптовий психічним розлад, на короткочасне запаморочення. А якщо все це готується заздалегідь — складаються плани, знімаються кімнати в готелі, робляться подорожі — тоді ти з аматорів явно переходиш у професіонали.

— Хи-хи, Анжело, я не знаю, — невпевнено промовив він.

— Ну що ж, гаразд. Забудемо про це.

— Так, мабуть, краще.

— Певна річ... На добраніч, Гаррі.

— На добраніч, Анжело.

Він в нерішучості зупинився на порозі, міркуючи над складним питанням — цілувати за цих умов Анжелу чи, може, утриматись? Сумніви Гаррі розігнала сама Анжела, яка раптом кинулась йому на шию і вп'ялася в губи.

— О любий, не відмовляйся од свого щастя, — прошепотіла вона, пригортаючись до нього. — Порт-Джефферсон, готель "Мірамар".

Анжела відчинила двері, провела Гаррі до машини і, повернувшись до вітальні, налила собі ще одну чарку віскі.

— Він буде там! — вголос промовила вона, впевнено посміхаючись до дзеркала.

— А буду, хай йому грець! — повторював Гаррі, проносячись темними вулицями міста.

10

— Зуби, — мовив Гвідо ді Маджо.

— Ви сказали "зуби"? — перепитав майор Мак-Ествей, ад'ютант начальника гарнізону.

— Так точно, — відповів Гвідо. — Ось погляньте.

Він нагнувся над столом майора і широко роззявив рота.

— Стривайте, — мовив Мак-Ествей і обернувся до кремезного, коротко підстриженого капітана з лютим обличчям та кількома колодками орденських стрічок на грудях, який саме увійшов до кабінету. — Слухаю вас, капітане, — сказав він.

— Я Уолкер Хоксі, — процідив капітан. — Прибув за наказом полковника Торвальда.

— Хеллоу, капітане Хоксі, — вигукнув Гвідо з чарівною посмішкою.

Капітан байдуже глянув на нього.

Я Гвідо ді Маджо, — мовив Гвідо. — Минулого вечора ми познайомились в казино. Пам'ятаєте?

Невдоволено мугикнувши, Уолкер Хоксі одвернувся до майора.

— Можна зайти? — спитав він.

— Заходьте, — відповів майор.

Уолкер Хоксі пройшов мимо майорового стола у кабінет полковника Торвальда, командира батальйону. Гвідо здригнувся. "Паскудний тип", — подумав він.

— Що тут робить цей Хоксі? — звернувся він до майора Мак-Ествея.

Він командуватиме однією з нових зенітних батарей, — відповів майор. — Але бог з ним. Повернемось до вашої історії. Я захоплений!

— Про що я розповідав? — запитав Гвідо.

— Ви пояснювали, чому не можете їхати до Аляски, — підказав майор, — Щось про зуби.

— Ах, так. — Гвідо знову роззявив рота і нагнувся до майора. — Гляньте сюди, — мовив він, показуючи на корінні зуби. — Пломби бачите?

— Ну, бачу.

— Всі ці зуби надзвичайно чутливі до холоду. Знаєте, що зі мною робиться, як тільки я візьму в рот морозива?

— Ні, — признався майор.

— Починається агонія, — заявив Гвідо. — Дика, страшна агонія!

— Бідолаха, — прошепотів майор.

— Уявляєте, що буде, коли мене одвезуть у мерзлу тундру?

— Агонія? — звів брови майор.

— Правильно! — сказав Гвідо. — Батарея не матиме од мене жодної користі. Я цілими днями не вилазитиму з кабінету зубного лікаря.

— Ідея! — весело вигукнув майор. — Перед тим, як відправляти вас на Аляску, ми вирвемо всі зуби!

— Дуже смішно, — буркнув Гвідо, похмуро зиркнувши на майора.

— Лейтенанте, — посміхаючись, мовив майор, — я скучатиму за вами.

— Сер, ви робите велику помилку! — вигукнув Гвідо. — Ну, як можна відправляти мене на Аляску? Я італієць. Мої предки споконвіку жили в сонячному Неаполі. Невже ви не можете знайти якогось шведа?

— Повірте мені, лейтенанте, — сказав майор, плескаючи Гвідо по руці, — що, відправляючи вас на Аляску, я йду на велику особисту жертву. За ці два тижні ви внесли море радості в моє нудне, безпросвітне життя.