Читати книгу - "Вимушена дружина для підступного боса, Галлея Сандер-Лін"

Євангеліна в супроводі приставленого батьком охоронця вийшла з торгового центру. Кирило, одягнений як типовий охоронець, був під два метри зросту і височів над багатьма чоловіками, залучаючи до їх пари зайву увагу. І хоча класичний костюм сидів на ньому чудово, суворе чорне пальто нарозхрист ще краще, а темні окуляри дуже навіть йому пасували, але відчувалася в усьому цьому образі якась штучність. Переговорний пристрій у вусі тільки додавав казеного колориту.

Небагатослівний і стриманий, цей молодий і привабливий чоловік був її беззмінним супутником ось уже третій рік. Знав смаки і звички, практично передбачав бажання і змушував жити і діяти в чітких і заздалегідь обумовлених з сім'єю Ланських рамках.

Погуляти по місту з подругою? Не її випадок. Бездіяльно походити по магазинах? Теж. А про похід у клуб навіть не йшлося. Навчання, практика в компанії, будинок, навчання, практика, будинок... так проходили її дні в туманному Альбіоні: правильно, вивірено, безрадісно... Куди вже при такому розкладі замислюватися про особисте життя. Ті троє хлопців, які за час її перебування за кордоном робили Єві знаки уваги, раптово кудись випаровувалися. Ні, вона прекрасно розуміла, що вони зовсім не «випаровувалися» і вже точно не «раптово», просто головорізи батька швидко віднаджували від цінної спадкоємиці небажаних кавалерів.

До Кирила її охороняв Григорій, але тому не пощастило перейнятися до підопічної надмірною симпатією. Євангеліні теж подобався цей темноокий чоловік, хоча і чисто по-дружньому. З ним було пречудово розмовляти по вечорах, у ньому не відчувалося відчуженості, а його очі, які всміхалися, дивлячись на молоду господиню, дарували в цій затхлій країні тепло, якого їй так відчайдушно не вистачало. Але одного разу, коли потоком сильного вітру в них унесло парасольку і Єва опинилася під струменями дощу, він зняв піджак і укутав її, обійнявши за плечі. Так і прийшли в будинок, де їх зустріла інша охорона.

Батькові тут же про все доповіли, так що наступного дня біля дверей у свою спальню Єва виявила нове обличчя, а про долю Григорія не знала і досі, хоча кілька разів намагалася дізнатися. Кирила проінструктували про ситуацію з попередником, тому він поводився з підопічною перебільшено холодно і тримав дистанцію. Ніяких задушевних розмов, ніякого позапланового спілкування, нічого зайвого... Загалом, останні місяці у Великобританії були сповнені туги і безвиході.

«Як під конвоєм», – часом думала Єва. Тому чи треба казати, що вона була майже щаслива, коли після отримання диплома про другу вищу освіту батько вирішив відкликати її назад?!

Ні, спасибі татові, що дозволив довчитися (ще й на тій спеціальності, яка їй дійсно подобалася), хоча Євангеліні і доводилося поєднувати заняття улюбленою класичною літературою зі стажуванням в компанії одного з партнерів батька, щоб підтвердити перший диплом про економічну освіту. Але навіть найбажаніша справа може набриднути, якщо хтось контролює практично кожен твій крок.

«Повітря мені!» – хотілося крикнути Єві, але це все одно марно: тотальний батьківський контроль з неї знімуть хіба що після смерті.

Повернувшись до рідного міста, вона була сповнена надій, що її життя зміниться, адже тут родина, звична з дитинства атмосфера, друзі (хоч і відібрані батьком, але все ж), однак для спадкоємиці Ланського мало що змінилося. Ті ж виходи в світ під наглядом, ті ж обмеження скрізь і в усьому, та ж задушлива гіперопіка.

Від кого або від чого батько так її береже? Чи Єва для нього просто щось на зразок цінної речі, за якою потрібний постійний нагляд? Дуже не хотілося так думати, але...

– Євангеліно Андріївно, – звернувся до неї Кирило, якому щось передали через навушник, – пан Ланський просив нагадати, що ввечері ви повинні супроводжувати його на вечерю. Не плануйте на цей час нічого іншого.

– Ах так, вечеря... – пригадала вона. – Так це вже сьогодні?!

Батько дійсно кілька днів тому згадував, що планує влаштувати спільні посиденьки з родиною великого банкіра. Бізнес бізнесом, але Єва була впевнена, що це виявляться чергові оглядини. Скільки вже було таких «посиденьок» після її повернення? Вона з рахунку збилася. Татко цілеспрямовано обирав їй кандидата в чоловіки, зрозуміло, навіть не подумавши поцікавитися думкою дочки, що вона сама думає про всіх цих кавалерів.

– Ну здрастуй, Єво...

Цей незнайомий голос, що пролунав зі спини, викликав у душі щось на диво знайоме, але давно забуте, змусив завмерти на місці.

– Єво...

Різко озирнувшись, Євангеліна зміряла поглядом привабливого чоловіка в костюмі від-кутюр, що стояв віддалік. Декілька секунд – і до неї прийшло впізнавання, ніби струмом ударило... Це обличчя... ці очі, ніс, губи... Особливо очі! Їх здатний проникати в душу погляд.

Максим Державін, хлопчик-вигнанець, який не побоявся свого часу запросити її танцювати. Перше кохання, загублене, заборонене, забуте... Та-ак, Єва його одразу впізнала, ніби й не було цих років розлуки. Та й чи могло бути інакше?! Серце відчайдушно застукало в грудях, по тілу пройшла гаряча хвиля, долоні змокли. Господи, що йому сказати, як дивитися?

Ні, вона не готова зараз його бачити, тільки не зараз... не так... не при охороні. Втекти, сховатися – тільки про це і могла думати дівчина. Розвернувшись, Євангеліна стрімко попрямувала геть.

«Не озиратись, тільки не озиратися! Не дати зрозуміти, що Державін колись був для тебе важливий. Ніхто не повинен знати!»