Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Задля розваги ми вирішили глянути, що там за рогом у м’ясника (бо ж я так і не отримала свій м’ясний раціон). Виявилося, що і ця крамниця працювала: всередині було не більше кількох десятків людей, і пропозиція явно перевищувала попит. Отож ми вибрали гарні шматки свинини без кісток і чесно їх зважили.

Коли виходили з крамниці, повз нас проїхала вантажівка; в кузові сиділи німецькі війська, машини з червоними відбивачами на бортах (читай: зенітні гармати). Вони їхали від нас у напрямку центру. Солдати сиділи мовчки й дивилися поперед себе. Якась жінка прокричала їм услід: «Тікаєте?» Відповіді вона не отримала. Ми глянули одна на одну, стенувши плечима. Жінка додала: «Вони теж лише нещасні жертви».

В ці дні я вже не раз помічала, як змінилося моє ставлення — як, власне, й у всіх жінок — до чоловіків. Нам їх шкода; вони здаються такими нещасними і безсилими: слабка стать. Десь глибоко всередині в жінках визріває колективне розчарування. Нацистський світ, очолюваний чоловіками і з культом сильного чоловіка в осерді, похитнувся, а з ним і «чоловічий» міф як такий. В попередні війни чоловіки могли хизуватися тим, що вбивства і смерть за батьківщину були їхнім винятковим привілеєм. Нині ж і ми, жінки, беремо в цьому участь. Це змінює нас, робить нахабними. Наприкінці цієї війни, окрім решти поразок, нас чекає і поразка чоловічої статі.

Після цього — підвальна вечеря з задушевними розмовами. Затишні натюрморти: по одному квадратному метру на компанію. Тут п’ють чай із канапками — там їдять картопляне пюре. Ш-тінхен з ідеальними манерами наколює на виделку квашений огірок, допомагаючи собі ножем. Її рану на голові обережно перев’язали. Дружина книгаря запитує: «А можна вам долити?» — «Будьте такі ласкаві, пані», — лагідно відповідає шторник Шмідт.

Канарку накрили рушником. Приходить дезертир і каже, що росіяни обшукують кінотеатр. А наш закут уже обстрілюють із дрібної зброї. І щоб не було нікого в уніформі, —так наставляє нас колишній солдат, — інакше ми підпадаємо під воєнні закони, і, за правилами воєнно-польового суду, нас можуть стратити.

Потім обговорюємо новини з «Броньованого ведмедя». Здається, в Берлін і справді входять армії з двох сторін: із Шернера на півдні, а друга — з півночі. В Троєнбрітцен, Оранієнбурґ і Бернау начебто вже зайшли.

А ми? Дуже змішані почуття. Майже переляк. «Тепер вони тинятимуться туди-сюди, а ми чітко посередині. То що, нам тепер сидіти тут унизу місяцями? Що так, що сяк нам кінець. Якщо івани не впораються, то американці доб’ють із повітря, бережи нас Боже від їхніх килимів».

Щойно нове оголошення з вулиці: Фольксштурм відступив, і на нас наступають івани. Німецька артилерія вибудувалася на нашому розі, гуркіт їхньої стрілянини прокочується підвалом. Тим часом шість жінок сидять навколо столу, а вдова гадає лікерниці на картах, їй це вдається чудово: «Найближчим часом вас чекає розчарування, пов’язане з чоловіком» (а він і досі сидить із рудокосою Ельвірою на фабриці лікерних виробів).

Раптом захотілося спати. Не можу дочекатися. День був повним по вінця. Підсумки: я здорова, бадьора й брава — страх на якийсь час майже відступив. У голові й досі сильні враження від побачених жадоби й люті. Заніміла спина, стомлені ноги, зламаний ніготь на нозі, пульсує розрізана губа. Тож усе так і є: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Доповнюю: картина, побачена на вулиці. Чоловік тягнув тачку, на якій непорушно, як дошка, лежала мертва жінка. Сиві пасма злегка розвівалися. Синій кухонний фартух. Худі ноги, вбрані в сірі панчохи, стирчали назовні. Майже ніхто і не глянув: десь так раніше реагували на вивіз сміття.

П’ятниця, 27 квітня 1945, день катастрофи, дикий безлад — записано в суботу по обіді

Почалося все з тиші. Аж надто тиха ніч. Близько опівночі прийшла панна Бен, щоб сказати: ворог дійшов до садів, і німецька лінія оборони вже просто перед нашим домом.

Я довго не могла заснути, подумки згадувала свою російську, пригадувала фрази, якими скоро, мабуть, зможу скористатися. Сьогодні я вперше зізналася підвальній громаді, що трохи знаю російську; пояснила, що серед десятка країн, де я побувала в юнацькі роки, була і європейська частини Росії.

Моя російська — базова, для побутових ситуацій, нахапана в дорозі. Хай там як, я бодай можу порахувати, назвати дати і прочитати літери. Тепер усе швидко відновиться, адже буде практика. Мови завжди мені давалися. Рахуючи російською, я нарешті заснула.

Проспала десь до 5-ї ранку, коли почула, що перед входом до підвалу хтось ходить. Це була дружина книгаря. Вона прийшла з вулиці, взяла мене за руку й прошепотіла:

— Вони тут.

— Хто? Росіяни?

— Так. Щойно залізли до Маєра (в горілчану крамницю).

Я швидко вдягнулася, причесалася, доки жінка розносила новину сховищем. Уже за кілька хвилин увесь підвал був на ногах.

Я навпомацки піднялася чорними сходами на другий поверх: хотіла сховати наші скромні харчі, якщо їх іще не забрали. Приклала вухо до дверей чорного входу: двері розкололися і більше не зачиняються. Все тихо, на кухні нікого. Ставши на коліна й пригнувшись, я визирнула у вікно. Осяяна ранковим сонцем вулиця була під обстрілом, долинало клацання і свист куль.

За ріг звернула російська протиракетна установка: чотири залізні жирафи з довжелезними, наче вежі, шиями. Двоє чоловіків важко крокували вулицею: широкі спини, шкіряні куртки, високі шкіряні чоботи. Машини під’їхали ближче, зупинилися біля бордюру. Гаубиці гриміли в ранковому сяйві. Тротуар тремтів. Крізь розбиті шиби в кухню сочився сморід бензину.

Я повернулася в підвал. Ми снідали, наче в нічному жахітті. Втім, на здивування вдови, я проковтнула кілька скибок хліба. В животі крутило. Це нагадало мені школярські відчуття перед контрольною з математики: знемога і неспокій, а також бажання, щоб усе це якнайшвидше скінчилося.

Після цього ми з удовою разом піднялися нагору. Витирали пилюку в її квартирі, підмітали, мили і натирали все водою з передостаннього відра. Дідько знає, для чого ми так надсаджувалися. Мабуть, щоб розворушити кінцівки або знову втекти від непевного майбутнього в осяжне теперішнє.

Час від часу визирали у вікно. Вулицею проїжджав нескінченний караван. Міцні кобили з лошатами поміж ногами. Корова, яка відчайдушно мукала, щоб її подоїли. В гаражі навпроти вони вже розбивають польову кухню. І вперше ми роздивляємось їхні типажі, обличчя.

З міцними широкими черепами, коротко стрижені, вгодовані, безтурботні. Жодного цивільного поблизу. Вулиця зараз