Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

А надворі — синє безхмарне небо.

Близько обіду гамбуржанка і я притягнули другий казан перлового супу, приготований у пекарні для всієї підвальної громади. І саме тоді перший ворог знайшов прохід до нашого підвалу. Рожевощокий селянин, який кліпав очима, розглядаючи підвальну громаду при світлі гасової лампи. Повагавшись, він зробив перший, а потім і другий крок у наш бік.

Серце калатає. Хтось налякано простягнув йому свою миску з супом. Він похитав головою і посміхнувся, нічого не сказавши.

Саме тоді я промовила свої перші російські слова, точніше, прохрипіла їх, бо голос раптом зник: «Чьто ви желаєтє?»

Чоловік озирається довкола, а тоді вражено втуплюється в мене. Я помічаю, що йому через мене незатишно. Йому здається недоречним, що «німачка» раптом заговорила до нього його мовою. Адже «нємци», як росіяни нас називають, — це буквально «німі». Мабуть, так було вже за часів Ганзи[13], близько п’ятиста років тому, коли німецькі торговці десь у Новгороді або бозна-де мовчки розумілися з ними за допомогою мови знаків, вимінюючи тканини й мережива на хутра і віск.

Хай там як, цей росіянин нічого не відповідає на моє запитання, мовчки хитає головою. Я ставлю наступне запитання. Може, він хоче щось їсти? Тоді він ледь посміхається і каже німецькою: «Шнаааапс».

Горілка? Усі скрушно хитають головами. Тут унизу немає алкоголю. А в кого ще є, дуже надійно схований. Іван відступає, шукає зворотній шлях крізь лабіринт виходів і коридорів.

На нашій вулиці бадьора солдатська метушня. Разом із двома-трьома жінками я наважуюся вийти назовні. Біля нашого проїзду якийсь юнак чистить мотоцикл, майже новенький німецький «Zündapp». Він передає мені ганчірку і жестом показує, щоб я продовжила замість нього. А коли я кажу російською, що не маю бажання, і навіть сміюся, він спершу дивиться на мене здивовано, а тоді теж усміхається.

Дехто з росіян катається вулицею на свіжопоцуплених велосипедах. Вони вчать одне одного кататися, а в сідлі сидять так штивно, як шимпанзе С’юзі з зоопарку. В’їхавши в яке-небудь дерево, вони задоволено регочуть.

Я відчуваю, як страх потроху відступає. Зрештою, росіяни — теж «просто чоловіки», з якими можна порозумітися по-жіночому, хитрощами і лестощами; їх можна стримати, відволікти, прогнати.

На всіх тротуарах — коні, які випорожнюються і поливають усе фонтанами сечі. Міцний сморід конюшні. Двоє солдатів хочуть дізнатися, де найближчий насос: коні спраглі. Тож ми чверть години разом бредемо садами. Дружній тон, привітні обличчя. Вперше я чую запитання, які згодом постійно повторюватимуться: «А у вас є чоловік?» Коли кажеш «так», то запитують, де він. Коли кажеш «ні», то тебе далі питають, чи не хочеш «заміж» за росіянина. Після чого починається незграбне залицяння.

Спершу обоє мені «тикали». Але я захистилась, зауваживши, що я ж їм не «тикаю». Ми йшли безлюдною зеленою стежкою. Над нами дугою пролітали артилерійські снаряди. Німецький кордон — хвилин за десять від нас. Більше не видно німецьких літаків, не чути і німецьких зеніток. Немає також води в трубах, електрики, газу. Нічого. Тільки івани.

Назад повертаємось із відрами води. Коні п’ють. Двоє чоловіків із обозу задоволено за ними спостерігають. Я блукаю довкола, перекидаюся кількома словами з одним-двома росіянами. Минув полудень, і сонце шкварить майже як улітку. Я відчуваю в повітрі щось чуже, неосяжне, зле і загрозливе. Дехто з хлопців сором’язливо зиркає на мене, обмінюється поглядами з іншими. Один, майже юнак, низький і блідий, із відчутним перегаром, втягує мене в розмову. Хоче завести в двір, показує два годинники на зап’ясті; мовляв, подарує мені один, якщо я з ним… Я відступаю в бік підвалу, проходжу внутрішнім двором, думаю, що вже вдалося його відшити, аж раптом він знову поруч і прослизає в наш підвал. Він нипає поміж балками, світить ліхтариком в обличчя (тепер нас тут близько сорока), довше спиняючись на жіночих.

Підвал наче застиг. Всі заціпеніли. Ніхто не рухається, не говорить. Чути важке дихання. Тепер світловий промінь спиняється на обличчі вісімнадцятилітньої Штінхен у білій пов’язці, яка відпочиває в своєму розкладному кріслі. Росіянин погрозливо запитує, вказуючи на дівчину: «Скільки вік?»

Всі мовчать. Дівчина нерухома, як камінь. Росіянин ще раз реве, суворо і розлючено: «Скільки вік?»

Я спішно відповідаю російською: «Вона студентка, тому вісімнадцять». Хочу додати, що в неї поранення голови, але не знаходжу потрібних слів і допомагаю собі міжнародним словом «капут»: «Голова капут, від бомби».

Далі починається розмова між чоловіком і мною. Швидкий обмін репліками й запитаннями-відповідями, переповідати які немає сенсу, бо вони безглузді. Ішлося про любов, справжню любов, пристрасне кохання. Мовляв, він мене кохає, а чи я кохаю його, а чи хочемо ми покохатися. «Можливо», — кажу і відступаю на крок до дверей. Хлопець іде за мною, наче приклеєний. Підвальна громада все ще паралізована страхом і навіть не здогадується, що тут діється.

Я кокетую, та руки в мене тремтять, а від калатання серця я не можу видати і звуку. Дивлюся в темні зіниці цього чоловіка і дивуюся, чому в нього такі жовті очні яблука. От ми вже вийшли і стоїмо в напівтемному коридорі, а я дрібними кроками задкую. Він не знає цього лабіринту й просто йде за мною. Я шепочу: «Сюди. Тут дуже добре. Нема людей». Ще три кроки, дві сходинки — і от ми вже на вулиці, під яскравим сонцем.

Я відразу біжу до своїх двох конюхів, які саме чистять кобил. Показую на переслідувача:

— А він поганець, ха-ха-ха!

Хлопець кидає на мене сповнений ненависті погляд і зникає. Конюхи сміються. Я перекидаюся з ними кількома фразами і намагаюся прийти до тями. Руки перестають тремтіти.

Але поки я базікала надворі, в наш підвал завітало ще кілька героїв: ці вже не шукали жінок, а збирали годинники. Пізніше я бачила в одного з іванів на обох зап’ястях цілу колекцію, п’ять-шість штук; він знову і знову їх порівнював, заводив, переставляв — із якоюсь дитячою і злодійською радістю.

Тепер наш закут став табором. Обоз розмістився в крамницях і гаражах. Коні жують овес і сіно, смішно киваючи головами, які стирчать із розбитих вітрин. У повітрі чути певне полегшення: ну, подумаєш, годинники «тю-тю». «Война капут», — кажуть росіяни; для нас війна скінчилася. Все. Буря пройшла повз нас. Ми перечекали в тіні.

Так нам здавалося.