Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Мабуть, раптом подумалося їй, Нофрет сумно було тут самій, без друзів, в оточенні людей, які ставилися до неї вороже.

Ренісенб повільно попрямувала вперед, аж поки не дійшла до Нофрет. Та на мить повернулася, а потім продовжила вдивлятися у воду. Її обличчя нічого не виражало.

Ренісенб боязко промовила:

– Багато човнів на воді.

– Так.

Ренісенб вела далі, слідуючи за якимось похмурим імпульсом, що підбурював її до привітності.

– А місця, де ти жила раніше, схожі на ці?

Нофрет коротко, з якоюсь гіркотою, розсміялася.

– Аж ніяк. Мій батько – купець у Мемфісі. Там весело й багато розваг. Лунає музика, багато співів і танців. Мій батько багато подорожує. Я бувала з ним у Сирії – у Біблі, ген за Носом Газелі[5]. Я була з ним на великому човні у відкритому морі.

Вона говорила гордо і жваво.

Ренісенб стояла поряд, повільно обмірковуючи почуте, але слухаючи з дедалі більшою цікавістю та розумінням.

– Тобі тут, певно, дуже нудно, – повільно сказала вона.

Нофрет нетерпляче розсміялася.

– Тут просто смертна туга, смертна – тільки зорювання, засівання, жнива та випаси. Усі тільки й знають, що базікають про врожаї і сваряться про ціну льону.

Ренісенб, скоса спостерігаючи за співрозмовницею, боролася з непевними думками.

І раптом вона тілом відчула потік злості, розпачу та страждань, що вирували в Нофрет.

Ренісенб подумала: «Вона молода, як я, навіть молодша. І вона наложниця старшого чоловіка, метушливого, доброго, але досить дивного чоловіка, мого батька…»

Що вона знала про Нофрет? Нічогісінько. Що сказав учора Горі, коли Ренісенб вигукнула: «Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха!»?

«Яке ти ще дитя, Ренісенб». Ось що він сказав. Ренісенб тепер зрозуміла, що він мав на увазі. Ті її слова не мали жодної ваги – не можна отак просто судити про людину. Яке горе, який біль, який розпач стояли за жорстокою посмішкою Нофрет? Що вона, Ренісенб, що бодай хтось із них зробив, аби привітати її в своєму домі?

Вона промовила, затинаючись, наче дитина:

– Ти нас ненавидиш, і я розумію чому, – ми не були добрими до тебе, але ще не занадто пізно. Хіба ми з тобою, Нофрет, не можемо стати сестрами одна одній? Ти далеко від усього, що тобі знайомо, ти сама – чи не можу я допомогти?

Її слова провалилися в тишу. Нофрет повільно повернулася до неї.

Секунду-дві на обличчі наложниці не відбивалося жодної емоції – Ренісенб навіть на мить здалося, що її погляд пом’якшився. У цій ранковій пасторальній ідилії, в її дивовижних спокої та прозорості здавалося, що Нофрет вагається – так ніби слова Ренісенб торкнулися останнього шару її нерішучості.

То була дивна мить, яку Ренісенб згадуватиме пізніше…

А потім, повільно, вираз обличчя Нофрет змінився. В ньому яскраво проступила недоброзичливість, очі затягло туманом.

Побачивши лють і ненависть у погляді батькової наложниці, Ренісенб відступила на крок.

Нофрет знавісніло прошипіла:

– Йди геть! Мені від вас нічого не треба. Ви нічого не розумієте, телепні, телепні всі як один…

На мить вона замовкла, а потім розвернулася і швидко покрокувала до будинку.

Ренісенб повільно пішла за нею. Як не дивно, слова Нофрет не розізлили її. Вони показали їй чорну прірву ненависті й болю – в яку вона досі не вдивлялася – і в її свідомості виринала лише непевна думка про те, як, мабуть, жахливо носити її в собі.

* * *

Коли Нофрет проминула хвіртку і йшла подвір’ям, на шляху їй трапилася донька Кайт, яка бігла за м’ячиком.

Вона відкинула дитину з дороги, і та впала плазом на землю. Дитя зчинило лемент, і Ренісенб підбігла до дівчинки, обурено звертаючись до батькової наложниці.

– Даремно ти так, Нофрет! Дивися, що ти наробила. Вона розбила підборіддя.

Нофрет пронизливо розсміялася:

– То я мушу дбати, щоб не нашкодити цим розбещеним вилупкам? А їхні матері дбають про мої почуття?

На плач дитини з будинку вибігла Кайт. Підбігла до дівчинки, оглянула її рану. Потім повернулася до Нофрет.

– От гадюка! Поріддя темряви! Чекай, от побачиш, що ми з тобою зробимо.

Кайт розмахнулася і з усієї сили вдарила Нофрет по обличчю. Ренісенб скрикнула і зловила руку Кайт, перш ніж та завдала другого удару.

– Кайт, Кайт, не треба!

– Хто сказав? Нехай Нофрет сама про себе подбає. Вона лише одна з багатьох.

Нофрет стояла нерухомо. Відбиток руки Кайт чітко проступив на її щоці. Біля кутика ока, там, куди влучив браслет, який Кайт носила на зап’ястку, текла тоненька цівка крові.

Але Ренісенб спантеличило – і так, налякало – обличчя наложниці. В ньому не було люті. Натомість вона дивилася на них із дивним поглядом переможниці, а її губи знову розпливлися в задоволеній котячій посмішці.

– Дякую, Кайт, – сказала вона і зайшла в дім.

Опустивши повіки й на мить припинивши мугикати щось під ніс, Нофрет покликала Генет.

Та прибігла, заклякла, вигукнула. Нофрет її обірвала:

– Приведи Камені. Скажи, щоб приніс набір для письма, чорнила та папірус. Слід написати листа господареві.

Погляд служниці приклеївся до щоки Нофрет.

– Господареві… Розумію.

Потім вона запитала:

– Хто це зробив?

– Кайт, – пригадуючи, Нофрет злегка посміхнулася.

Генет похитала головою і цокнула язиком.

– Все це дуже погано, дуже… звісно, господар мусить дізнатися про це. – Служниця скоса зиркнула на Нофрет. – Звісно, Імхотеп має знати.

Його наложниця м’яко сказала:

– У нас із тобою, Генет, думки сходяться… Власне, я це підозрювала.

Нофрет відчепила від кутика лляної сукні аметистову брошку в золотій облямівці й поклала жінці в долоню.

– Ми з тобою, Генет, носимо в серці істинний добробут Імхотепа.

– Це занадто для мене, Нофрет… Ти надто щедра… О, така мила річ.

– Ми з Імхотепом цінуємо відданість.

Нофрет досі посміхалася, по-котячому звузивши очі.

– Приведи Камені, – повторила вона. – І повернися разом із ним. Ви будете моїми свідками.

Камені прийшов неохоче, насупившись. Нофрет владно промовила:

– Пам’ятаєш, що наказав тобі Імхотеп перед від’їздом?

– Так, – відповів той.

– Час настав, – сказала вона. – Сідай, візьми чорнил і пиши те, що я тобі диктуватиму. – Помітивши, що Камені досі вагається, вона нетерпляче додала:

– Ти опишеш те, що бачив на власні очі й чув на власні вуха, а Генет підтвердить усе, що я скажу. Листа треба передати таємно та якнайшвидше.

Камені протягнув:

– Мені не подобається…

Нофрет вибухнула:

– Я не скаржитимуся на Ренісенб. Вона м’яка, слабка й дурна, але не намагалася завдати мені шкоди. Заспокоївся?

Бронзове обличчя писаря стало ще червонішим.

– Я не думав