Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Сонячний Птах 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячний Птах"

424
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сонячний Птах" автора Вілбур Сміт. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 173
Перейти на сторінку:
про долю й відплату.

Він зупинився на березі річки й дивився на лискучий, чорний потік води. Віддзеркалення зірок танцювали на поверхні, на мілкому місці броду утворювалися водоверті, вода шумувала й спінювалася, так ніби якесь страховище плавало на глибині.

За три сотні кроків, по середині річки, був маленький острів. Під час повені вода накривала його, тому він був завалений плавучим деревом та клаптями засохлого папірусу. То був перший етап броду. Саме тут він закріпить мотузки зі сплетеної кори, які виготовляють його люди. Він закріпить мотузки вдосвіта, і його люди спробують перейти через річку за один день. Він знав, що його втрати, либонь, будуть важкими. Вони ослабли від голоду, ран і виснаження, а сплетені з кори мотузки ненадійні, течія швидка й зрадлива, ворог швидкий і не знає пощади.

Тимон пішов униз понад річкою, проминаючи своїх вартових, спокійно розмовляючи з ними, зупиняючись, щоб оглянути кільця сплетеної з кори мотузки, які лежали напоготові на березі, й нарешті підійшов до периметра свого табору.

Нижче за течією був гарнізон Сета, на тисячу кроків далі, на відстані римської милі, як думав Тимон тепер. На мурах там горіли смолоскипи, й Тимон міг бачити вартових, які рухалися у світлі.

На річці, заякорені у глибокій тихій гавані, стояли галери річкового патрулювання. Із піднятими веслами й згорнутими вітрилами, вони своєю формою були схожі на ящерів, і Тимон дивився на них стривоженим поглядом. Він ніколи не бачив, як діють бойові кораблі, і не знав, чого можна від них чекати. Коли Гай Бен-Амон розповідав про великі морські битви римлян, греків і карфагенян, він слухав ті розповіді краєчком вуха й тепер про це жалкував. Він хотів би скласти якесь уявлення про погрозу, що її становлять для переправи його людей ці дивні кораблі.

Звуки голосів слабко долинали до нього через воду, й хоч він не міг розібрати слова, проте знайомі інтонації пунічної мови розбудили його ненависть. Він слухав їх і мав таке відчуття, ніби вона утворюється десь у глибинах його живота. Він хотів знищити кожен слід, усю пам’ять про тих жахливих людей зі світлою шкірою з їхніми вміннями, їхньою силою, їхніми дивними богами та страховинною жорстокістю.

Стоячи в темряві й дивлячись на далеку фортецю, слухаючи їхні голоси, він пригадав, як тягли за слоном тіло його жінки, що ковзало та підстрибувало на твердому ґрунті, пригадав, як стогнали раби в таборах Гальї, пригадав запах рабів, свист і поцілунок канчука, передзвін і вагу ланцюгів, нестерпний жар розпеченої скелі, голоси наглядачів, тисячі інших спогадів палахкотіли й жевріли в його мозку. Він потер грубі мозолі, що утворилися в нього на зап’ястках, і з палючим гнівом дивився на своїх ворогів, у глибинах його душі булькотіла й кипіла ненависть, загрожуючи затопити його здоровий глузд, як затоплює геть усе розжарена лава, витікаючи з розбудженого вулкану.

Він хотів би завернути свою армію й напасти на них. Він хотів би знищити їх, знищити кожен їхній слід на цій землі.

Він із подивом виявив, що тремтить, усе його величезне тіло здригалося й тремтіло під натиском ненависті, й лише величезним зусиллям волі він спромігся опанувати себе. Піт струменів по його обличчю й грудях у нічному прохолодному повітрі, гіркий піт ненависті.

«Мій час іще не настав, – подумав Тимон. – Але він настане».

Він відчув, що хтось стоїть біля нього в темряві, й обернувся.

– Зама? – запитав він, і його офіцер тихо відповів:

– Скоро почне світати.

– Так, – кивнув головою Тимон. – Починаймо.

Із любовною увагою Таніт розчесала йому бороду, а потім загнула її під підборіддя так, щоб та не заплутувалася в нагруднику й не дала вчепитися за себе відчайдушному ворогові.

Працюючи, вона шепотіла ніжні слова, ніжні слова бездітної жінки, розмовляючи з ним так, ніби він її дитина. Гай спокійно сидів на кушетці, втішаючись вправними й лагідними доторками її рук, ніжними словами та тоном голосу закоханої жінки. Це складало разючий контраст із тим, що дасть сьогоднішній день, і, коли Таніт підвелася з кушетки й пішла по важкий нагрудник, його опанувало гостре відчуття втрати.

Вона допомогла йому озброїтися, нахилившись, щоб зав’язати ремінці поножів, вовтузилася зі складками його плаща, й, хоч усміхалася, він чув страх у її голосі.

Він незграбно поцілував її, й залізо обладунку розчавило їй груди, коли він притиснув її до себе. Вона зробила слабкий рух протесту, трохи відсунувшись від нього, потім підкорилася його обіймам і, нехтуючи біль, пригорнулася до нього.

– О, Гаю, – прошепотіла вона, – мій володарю, моє кохання.

Стара жриця відхилила очеретяну мату, яка висіла на вході до намету, й ступила досередини. Вона побачила, як обоє припали одне до одного, забувши про все інше. Айна витріщилася на них крізь свої ревматичні старі очі, потім її рот роззявився в беззубій усмішці, й вона мовчки відступила назад і дозволила очеретяній маті впасти на місце.

Таніт зрештою відхилилася. Вона підійшла до стіни, де біля кушетки Гая була прихилена сокира з грифами, взяла її й відв’язала м’яку шкіру футляра, що затуляв лезо. Вона підійшла до Гая, стала перед ним, підняла лезо сокири до своїх губів і поцілувала його.

– Не підведи його! – прошепотіла вона до сокири й подала її Гаю.

У передсвітанковій темряві біля фортеці стояла група офіцерів, вони жваво розмовляли, дивлячись угору за течією, туди, де отаборилася армія рабів. Усі вони були озброєні і, поки стояли, їли свою ранкову їжу. Вони привітали Гая й Таніт галасливо й весело, й Таніт спостерігала та слухала, як вони обговорюють день, який наступав. Їй було важко зрозуміти, як вони могли говорити про можливість змагатися зі смертю або навіть піддатися їй з ентузіазмом малих хлопчаків, що готуються до однієї зі своїх пустотливих витівок.

Таніт відчула себе виключеною з цього таємничого чоловічого товариства, і її вразила зміна, що відбулася з Гаєм. Її ніжний поет, її серйозний ерудит і сором’язливий коханець розпалився, як і будь-хто з його підлеглих. Вона впізнала всі знаки збудження в тріпотливих жестах його рук, у гарячкових плямах на його щоках, у тонкому хихотінні, яким він зустрів одну з химерних пропозицій Бекмора.

– День уже настав. Годі чекати, – проголосив Гай, подивившись угору за течією в передсвітанкові сутінки.

Над річкою висів густий туман, а дим від десятьох тисяч багать затьмарював видимість. Він неспокійно ходив туди-сюди.

– Нехай буде проклятий цей туман! Я не можу побачити, чи вони вже натягли свої мотузки через брід.

– Чи не послати мені одну з галер угору за

1 ... 139 140 141 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячний Птах"