Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Іноді спонтанні бунти кримінальних в’язнів також відбувалися під час довгих етапів на схід, коли не було води і жодної, крім солоних оселедців, їжі. Щоб змусити охоронців дати їм води, кримінальні в’язні одночасно здіймали «крик і вереск», шум, який, за спогадами одного з в’язнів, охоронці просто ненавиділи: «Колись римські легіони плакали від пронизливого волання давніх греків, так воно їх лякало. Той самий страх відчували і садисти ГУЛАГу…»[1499] Ця традиція проіснувала до 1980-х років, коли, як згадує поетеса-дисидентка Ірина Ратушинська, в’язні на етапі, якщо їх не задовольняло поводження з ними, йшли у такому протесті ще на крок далі:

«"Хлопці, качай!", — лунає чоловічий голос…

Що означає це крамольне "качай", я дізнаюся вже наступної хвилини: зеки починають розхитувати вагон. Усі разом, в такт, розхитуючись від однієї стіни клітки до іншої. Вагон такий набитий людьми, що це дає результат майже відразу. Так можна запросто звести вагон з рейок, а поїзд, відповідно, під укіс»[1500].

Тіснота і погана їжа могли також призводити до протестів, які найкраще буде описати як напіворганізовані вибухи істерії. Про один такий випадок пише його свідок; протест влаштувала група жінок — кримінальних ув’язнених:

«Близько двох сотень жінок, наче по команді, миттю роздяглися і повністю голими вискочили у двір.

У непристойних позах товпилися вони біля вахти і кричали не своїми голосами, голосили і реготали, лаялися, у страшних конвульсіях і корчах качалися по землі, рвали на собі волосся, до крові дряпали обличчя, знову падали на землю і знову схоплювалися на ноги і бігли до воріт:

— А-а-а-а-а-у-гу! — ревів натовп…»[1501]

Крім цих несамовитих і раптових моментів застосовувалася й інша, давніша традиція протестів — голодування, цілі і методи якого успадковані безпосередньо від політичних в’язнів попередньої епохи (яка у свою чергу успадкувала їх від дореволюційних політичних) — соціал-демократів, анархістів і меншовиків, яких арештовували на початку 1920-х років. В’язні, що належали до цієї категорії, підтримували традицію голодувань — успадковану з дореволюційної Росії — у тюрмах суворого режиму, куди їх 1925 року перевели із Соловецького табору. Олександр Федодєєв, один з лідерів соціалістів-революціонерів, продовжував оголошувати голодування у суздальській тюрмі, вимагаючи права листування з сім’єю, до самого свого розстрілу 1937 року[1502].

Та навіть після того, як їх перевели з в’язниць знову до таборів, дехто намагався підтримувати цю традицію. В середині 1930-х років до голодувань соціалістів приєднувалися деякі справжні троцькісти. У жовтні 1936 року сотні троцькістів, анархістів та інших політичних в’язнів на одному з воркутинських лагпунктів почали голодування, що тривало, за даними архівів, 132 дні. Поза сумнівом, мета його була політичною: голодуючі вимагали відділення від кримінальних, восьмигодинного робочого дня, харчування незалежно від праці — і скасування вироків. На іншому воркутинському лагпункті голодування ще більшої кількості в’язнів — у цьому випадку, до нього приєдналося кілька кримінальних в’язнів — тривало 115 днів. У березні 1937 року адміністрація ГУЛАГу видала наказ про задоволення усіх вимог голодуючих. Проте на кінець 1938 року більшість його учасників було страчено[1503].

Приблизно в той самий час у владивостоцькій пересильній тюрмі голодувала ще одна група троцькістів, які чекали етапу на Колиму. У таборі вони створили організацію і обрали лідера. Він зажадав права оглянути пароплав, на якому їх перевозитимуть. Влада відмовила. Коли їх посадили на пароплав, вони співали революційних пісень і навіть — якщо можна вірити повідомленням інформаторів НКВД — розгорнули плакати з гаслами на кшталт «Ура Троцькому, генієві революції!» і «Геть Сталіна!». Коли пароплав прийшов на Колиму, в’язні знову почали висувати вимоги: робота кожного має відповідати його фаху, праця — оплачуватися, подружжя не мають розлучатися, всі в’язні мають право надсилати і отримувати пошту без обмежень. В’язні влаштували ряд голодувань, одне з яких тривало 100 днів. Сучасний історик пише, що «керівництво в’язнів-троцькістів перебувало у фантастичному світі, воно ігнорувало реальні владні відносини». У подальшому всіх цих лідерів також було страчено[1504]. Втім, їх боротьба мала певні результати. Через багато років колишній колимський прокурор дуже добре пам’ятав ці події:

«Все, що відбувалося далі, справило на мене і моїх товаришів сильне враження. Кілька днів я сам ходив, як в тумані, мені здавалося, що я бачу шеренгу засуджених фанатиків-троцькістів, які безстрашно віддають життя зі своїми гаслами на устах…»[1505]

Можливо, під впливом цих випадків бунту НКВД почало ставитися до голодувань і трудових страйків з більшою серйозністю. Від кінця 1930-х років винні у таких виступах отримували додаткові терміни ув’язнення і навіть смертні вироки. Серйозним стало ставлення до голодувань, проте найсерйозніше влада почала ставитися до відмов працювати: це суперечило самому духові таборів. Непрацюючий в’язень становив не тільки дисциплінарну проблему; він також заважав таборові виконувати виробничий план. Страйкарів почали особливо суворо карати після 1938 року, про що пише колишній в’язень:

«Деякі в’язні відмовилися вийти на роботу… щось таке пов’язане з гнилою їжею. Адміністрація, звичайно, діяла енергійно. 14 призвідників, 12 чоловіків і двох жінок, розстріляли. Страта відбувалася в таборі, подивитися на неї вишикували всіх в’язнів. Потім команди з кожного бараку прямо за огорожею копали могили. Мало шансів для нового бунту, поки пам’ять про цей не зітреться…»[1506]

Але навіть перспектива неминучого покарання — і усвідомлення неминучої смерті — не могла знищити прагнення до бунту, і пізніше, після смерті Сталіна, це прагнення виллється у масові виступи. Та навіть за життя Сталіна, навіть у найсуворіші воєнні роки дух бунту не вмирав, про що переконливо свідчить примітна історія повстання в Усть-Усі в січні 1942 року.

В усій історії ГУЛАГу повстання в Усть-Усі, наскільки відомо, є унікальним. Якщо і були якісь масові виступи за життя Сталіна, то ми досі про них не знаємо. Про Усть-Усу відомо багато: переплутані і викривлені версії цієї історії протягом тривалого часу були частиною колективної пам’яті в’язнів ГУЛАГу, однак нещодавно вони отримали докладні документальні підтвердження[1507].

Як це не дивно, але це повстання очолив не в’язень, а вільнонайманий. У той час Марк Ретюнін був керівником лагпункту Лісорейд, невеликого лісового табору, що входив до складу комплексу Воркутлаг. На лагпункті утримувалося близько 200 в’язнів, більше половини з них становили політичні. На 1942 рік Ретюнін уже мав великий досвід роботи в системі таборів: як і багато представників табірного начальства невисокого рангу, він сам колись був в’язнем — відбував десять років буцімто за пограбування банку. Незважаючи на це, табірна адміністрація йому довіряла, один з начальників відгукувався про