Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Усі.

Гаразд. Домовилися в неділю перевірку зробити.

І ось диво – радіо не було, телефону не знали, а на всю округу відомо стало про капітанову суперечку і домовленість.

У неділю з самого ранку гавань запрудив люд. Соломбальські, городяни, з першого, другого і третього сіл прибігли. Зарічні повними карбасами[9] їхали, убрання в корзинах на окремих карбасах везли. Наїхали з Кінців і з Хвостів – такі села є: Кінці і Хвости.

Від народу в очах рябіє, городяни й селяни вирядилися один поперед одного, кожен хоче ширшим бути, спідниці накрохмалили, шлярки розгладили. Убрання голосно шурхотять, подоли пил здіймають. Дуже гарно.

Мужики та парубки гуляють із строгим форсом – до обіду завжди статечно, а потім… Ну, та зараз мова не про те!

Дочекалися.

На кораблях команди вишикувались. Аглієць своєму матросові щось прогавкав. Нам на берег чути тільки: «Гау, гау!»

Матрос аглійський почав дертися вгору і до клотика видерся. Дивимося – роздягається, одяг із себе знімає і вниз кидає. Роздягся і як є голяка спустився на палубу і так голий перед своїм капітаном став і теж щось: «Гау, гау!» Дуже навіть ніяково було жіночому стану дивитися.

Міські парасольками затулилися, а сільські пеленами очі прикрили.

Наш капітан питає аглійця:

– Скільки у тебе таких?

– Один навчений.

– А у нас одразу всі такі.

Капітан з краю двох матросів послав на фок-щоглу і на бізань-щоглу.

А тут кок висунувся подивитися. Кок цей страх як боявся високого місця. На баню вилізе – трясеться. Висунувся кок і нагодився капітанові під руку. Капітан коротко скомандував:

– На грот-щоглу!

Кок виструнчився:

– Єсть, на грот-щоглу!

Кок як звичайна річ лізе на грот-щоглу. Дивлюся, а в кока очі міцно заплющені.

На фок-щоглі, на бізань-щоглі матроси вже на клотиках і одяг із себе зняли, розпрямили, за складками склали, руками пригладили, ремінцями зв'язали. На собі лише шапочки із стрічками залишили, це щоб рапорт віддавати – то не до пустої голови руку прикладати!

Коли матроси в шапочках та із стрічками – значить, одягнені, на них і дивитись немає заборони.

А кок тим часом лізе й лізе, вже й клотик близько, та розплющив кок очі, оглянувся, у нього від страху руки розчепилися, і полетів кок!

Полетів та за поперечну снасть ухопився і кричить аглійцю:

– Зроби-но ти так!

Аглієць від страху тремтить, головою хитає, у нього зуб на зуб не попадає, він щось гаукає. Аглійський капітан розсердився, надувся:

– Як так, аглійського матроса треба довго навчати, а російські зроду вміють і навіть спритніші?

Як сіль потрапила за кордон

Було це в Архангельському місті. Та в таку давнину, що не тільки моєї пам'яті не вистачить пам'ятати, а й бабці з прабабцями не згадати ні року, ні часу. Ми тільки із слів на слова кладемо та так і несемо: яке розтруситься, яке до запису дійде.

Так от жив великий багатий чоловік. Жив він з лісу, у різні загра-ниці ліс продавав. Було в того чоловіка три сини. Старший та середній добре орудували: продавали, обдурювали, рахували, обраховували, і батько їх любив.

Молодшому синові торгівля не до рук була, йому б піснею залитися та танцем завитися. Та й удома йому ніколи оглянутися. Все з компанією розвеселою час проводив – звали цього молодця Гуляка. Хлопець ласкавий, ввічливий, на уклін легкий, на слово швидкий, на зустрічі спритний. Усім хлопець вийшов, тільки вигідних справ робити не вмів.

Надумав великий чоловік збути хлопця Гуляку. І придумав це під виглядом великого діла. Відправив усіх трьох синів з лісом-товаром у заграниці.

Старшому (а був той ледачий, худючий, до чужого жаднючий, загребущий) батько корабель спорядив дубовий, вітрила шовкові, ліс навантажили найкращий, першосортний.

Другий був розкаряка товстючий, скупий-прескупущий. Про себе хвалився: «У скупого нема нічого», а від нього ніхто не бачив нічого.

Цьому другому корабель був даний сосновий, вітрила білополотняні, ліс – товар другосортний.

А третьому, розвеселому, спорядив батько посудину розвалющу і таку діряву, що з дірки в дірку світило, а вода як хотіла, так і переливалася, риби всякі як на заїжджий двір заходили і виходили.

У цій посудині пряма дорога на дно. Поверх води тримається, поки хвилею не хилитне.

А товар навантажений курям на сміх: обаполки, обрізки та старі колоди, нікуди не годящі, замість вітрила – стара постілка.

Нікуди не годиться судно споряджено, товар нікудишній навантажений. Та як Гуляку на борт заманити?

Придумав багач таку річ: по борту нікчемного суденця наставив штофів, півштофів з горілкою, а на корму цілу чвертку. Позаду пляшок дзеркал настановив. З берега бачиться, що все судно повне-повнісіньке горілки.

Побачив Гуляка розвеселий вантаж на суденці, скликав, зібрав своїх друзяк випивак, балагурів, пісельників. Зібралися, подивились і пісню заспівали.

Віддали кінці кораблі й суденце в один час в одну хвилину. Ледачий, худючий, та розкоряка товстючий великим передом випередили Гуляку і в море вийшли. А Гуляка з товаришами-приятелями ледве рухаються, горілку п'ють, пісні співають і не помічають, що йдуть десятий день дев'яту версту. Горілку випили, в море випливли. А тут розвернулася погодка грізною бурею. Вода здибилась, хвилі спінились.

Гуляка за борт викинув обаполки, обрізки та старі колоди. Порожнє суденце на воді, як чайка, сидить та по хвилях летить. Гуляці з товаришами тільки й діла: хоч стій, хоч спати вкладайся, тільки міцніше тримайся!

Вітер ущух, море відшуміло, відпрацювало, спокійним стало.

Бачить Гуляка: попереду судна на воді щось дуже біліє і блищить, біліє і виблискує і схоже на острів. Гуляка суденцем та до самого острова і пристав. А той острів з чистої солі був.

Ну, баритися не стали, дірки наскрізні законопатили, солі навантажили. Попутна вода та погожий вітер у заграницю суденце пригнали. У гавані до стінки стали, люки відкрили, сіллю торгують.

Люди заграничні підходили, на язик сіль брали, плювалися, геть ішли.

Взяв Гуляка малий мішок солі та й пішов містом. У місті, в самій середині, цар жив. У царя гостина була, з'їхалися різні царі-королі. До застілля сіли, на обід чекають, розводять балачки, кожен по-своєму.

Гуляка зайшов у кухню. Спочатку сказав: хто він і звідки і з чим приїхав, сіль показав. Кухар сіль скуштував:

– Ні, такої гидоти ні цар, ані гості царі-королі нізащо в світі не їстимуть!

Гуляка каже:

– Налий-но в чашку щів!

Кухар налив, Гуляка посолив.

– Скуштуй тепер.

Кухар сьорбнув та ще сьорбнув, та й усе з'їв.

– Ох, як смачно! Я найперший кухар, а такого не їв!

Гуляка