Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Трохи згодом у кухню цар прибіг, шматок дожовуючи і до кухаря кричить:

– Смаж, вари, готуй, печи ще, гості все з'їли і їсти хочуть, чекають сидять. І що такого ти зробив, що вся їжа така смачна?

– Та ось чоловік приїхав з Архангельського міста і привіз сіль.

Цар до Гуляки:

– Чи багато у тебе цієї солі? І скільки чого хочеш, щоб мені одному всю продати! Інші царі-королі їжу з сіллю скуштували, їм без солі ні бути ні жити більше. А як сіль буде тільки в мене, то буду я над усіма головним.

Гуляка відповідає:

– Гаразд, продам тобі всю сіль, але з умовою. Щоб ви, царі-королі, жили мирно, без війни, кожен на своєму місці, своїм добром і на чуже не зазіхати, на цьому слово дай. Друга моя умова: споряди корабель новий з полірованих дерев із золототканими вітрилами, трюми грошима набий: передній носовий трюм паперовими, а задній кормовий золотими. І третя умова – дочку заміж за мене віддай, а то сіль назад повезу.

Цар погодився не роздумуючи. Робити все почав, не гаючи часу.

Скоро все готово. Корабель лакований блищить, вітрила золототкані вогнем горять.

Гуляка сам собі сватом до царської дочки з розмовою:

– Що ти робити вмієш?

– Я вмію шити, вишивати, мити, прати, кухні лад давати, себе в убрання вбирати, співати та танцювати.

– Діло підходяще, оголошую тебе своєю нареченою!

Дівчина очі додолу опустила, сама почервоніла.

– Ти, Гуляко, царям-королям на хвости солі насипав, за це я йду за тебе!

Бучний бенкет відгуляли.

Поїхали. Золототкані вітрила горять: як жар-птиця летить.

Обидва старші брати підстерігали Гуляку в морі біля закруту до міста Архангельського. Побачили, підстерегли і давай наздоганяти. Задумали старші молодшого пограбувати, все багатство собі забрати.

Коли це спокійне море завирувало, тиха вода зашуміла, навколо Гулячиного корабля дерево забрязкало, застукало. Весь мотлох, що замість товару було дано: обаполки, обрізки та старі колоди – скупчилися біля Гулячиного корабля, Гуляці, як хазяїну, уклін привітний віддали та поперек моря й стали. Гулячин корабель од бурі та од братів-грабіжників високим тином загородили.

Море довго тріпало і загребущого і прескупущого. Додому відпустило після того, як Гуляка життя своє на користь людям навернув.

Скількись там часу минуло. Чує Гуляка, що цар, якій сіль купив, війну повів з іншими царями. Гуляка йому листа написав: мовляв, що це ти робиш та чи думаєш про свою голову? Слово дав, на слові тім по руках ударили, а ти слова не тримаєш? Царські ваші солдати розпаляться та на вас, царів, і наваляться.

Цар зробив відписку, послав швидку записку. Написана на паперовому обривку і послиненим олівцем:

– Я цар – і слову своєму господар! Я слово дав, я назад узяв. Воля моя. Ми, царі, закони пишемо, а нам, царям, закон не писаний.

Малі діти і ті розуміють – кому закон не писаний.

На кораблі через карпати

Я ось із дідусем покійним (якби той живий був – підтакував би) на кораблі через Карпати їздив.

Перша путина все в гору, все в гору. Що вище в гору, то більші хвилі.

Такої хитавиці я ні потім, ні раніше не бачив.

Оце простір, оце широчінь! Дух захоплює, серце завмирає і радіє.

Все видно, як на долоні: і міста, і села, і річки, і моря.

Тільки й залишалося перемахнути та плисти під гору з ходовим вітром. Під гору завжди без хитавиці несе. Хитає, коли вгору йдеш.

Тільки б нам, значить, перемахнути, та щоглою за хмару зачепились. І ні туди, ні сюди.

Стій, та й годі.

Дідусь найбільше боявся, щоб нас не віднесло. А ну як хмара посуне та дощем випаде? Тоді й нам падати доведеться. А якщо над містом та днищем попадемо на поліцейську каланчу чи на дзвіницю?

Днище ж прорве, а на дірявому далеко не поїдеш.

Послав дідусь хлопця, – був такий, коком узяли його, і плата кокові за навігацію була – діжка тріски та норвезька сорочка.

Дідусь наказ дав:

– Лізь, хлопче, на щоглу, подивися, що воно там нас тримає? Сокиру візьми; як треба, то у хмари дірку прорубай або розколи хмару.

Хлопець повернувся, харчів узяв, скільки треба: мішок крупи, та солі, та сухарів.

Води не взяв: у хмарі вистачить.

Поліз.

Що там робив? Нам не видно. Чого не знаю, про те й не казатиму, щоб за брехню не лаяли.

Гаразд.

Хлопець там у хмарі діло робить і щось на поправку зробив. І впустив сокиру.

Щогли були такі високі, що сокира, поки летіла, вся поржавіла, а топорище все згнило. А хлопець повернувся старим дідом. Борода здоровенна, сива!

Але діло зробив – щоглу вивільнив.

Дідусь команду подав:

– Право на борт! Ліво на борт!

Я стерно повертаю. Розгойдали корабель. Вітрила розпустили. Вітер ходовий смикнув, нас і понесло під гору.

Хлопцеві бороду сиву збрили, щоб старшим за матір не був, знову коком поставили.

І так це ми добре йшли на кораблі під гору, та щось під кормою зашурхотіло.

Глянули під корму, – а там мезенці[10] морожену навагу до Архангельська везуть!

По дрова і на полювання

Поїхав я по дрова до лісу. Дров наколов віз, додому зібрався їхати та згадав: замовила стара глухарів настріляти.

Стомився я, не хочеться лісом ходити. Сиджу на возі дров і чекаю. Летять глухарі. Я рушницю вгору підкинув і – давай стріляти, та так намагався, щоб глухарі на дрова падали та рядами лягали.

Настріляв глухарів віз. Поїхав, Карьку не жену, – куди тут гнати! Віз дров, та поверх дров віз глухарів.

їхав-їхав та й заснув. Чи довго спав – не знаю.

Прокидаюся, дивлюсь, а перед самим носом ялинка виросла! Що таке?

Зліз, подивився: між саней і Карькиним хвостом виросла ялинка з обіймише завтовшки.

Значить, довгенько я спав. Схопив сокиру, зрубав ялинку, та чи то сокира відскочила, чи то зайвий раз махнув сокирою, – Карьці ногу відрубав.

Чимшвидше взяв сірки ялинової свіжої і заліпив Карькину ногу.

Відразу загоїлась!

Думаєш, я брешу все?

Поїдьмо, Карьку виведу. Подивись, не вгадаєш, яка нога була рубана.

Як хлопець до попа в робітники найнявся

Найнявся хлопець до попа в робітники і каже:

– Попе, дай мені грошей наперед хоч за місяць.

– Нащо тобі гроші? (Це піп каже.)

Хлопець відповідає: