Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Піп погодився:

– Правду кажеш, – яке життя без копійки!

Дав піп своєму робітникові гроші наперед за місяць і посилає на роботу. А було це вранці. Хлопець попові:

– Що ти, попе, де бачено не ївши на роботу йти!

Хлопця нагодували і – знову гнати на роботу. Хлопець і каже:

– Поївши на роботу? Та я собі черево зіпсую. Теперечки треба полежати, щоб їжа на місце вляглася.

Спав хлопець до обіду. Піп на роботу знов посилає.

– На роботу? Без обіду? Ну, ні, коли час обідній прийшов, так обідати садови.

Пообідав хлопець, а піп знову на роботу жене. Хлопець попові до ладу пояснює:

– Хто ж після обіду працює? Вже таке давнє правило заведено – такий звичай: після обіду – відпочивати.

Ліг хлопець і до вечора проспав. Піп його будить:

– Хоч тепер піди попрацюй!

– Проти ночі? Подивись: люди добрі вечерять сідають та спати лягають. Те й мені треба.

Хлопець поїв, до ранку хропів. А вранці наївся, пішов у поле, там спав до полудня. Прийшов, пообідав і знову в поле спати. Спав до вечора і підвечірок проспав. До вечері прийшов, наївся. Піп і каже:

– Хлопче, що ти сьогодні нічого не зробив?

– Ох, попе, подивився я на роботу: і завтра її не переробити, і післязавтра не переробити, а сьогодні й братися не варто.

Піп розсердився, хлопця проганяє:

– Мені такого робітника не треба. Забирайся від мене геть!

– Ні, попе, я хоч і задешево найнявся, та гроші взяв наперед за місяць і житиму в тебе. Коли дуже поженеш, я, мабуть, піду. Якщо хліби даси днів на десять.

Як піп робітницю наймав

Тобі, дівко, життя у мене буде легке, – не так працювати, як відпочивати будеш!

Вранці встанеш, ну, як належить, – удосвіта. Хату вимиєш, двір прибереш, корів подоїш, на пасовище випустиш, у хліву прибереш і спи-відпочивай!

Сніданок зготуєш, самовар зігрієш, нас з паніматкою сніданком нагодуєш – спи-відпочивай!

У полі поробиш, чи на городі пополеш, коли взимку – по дрова чи по сіно з'їздиш і спи-відпочивай!

Обід звариш, пирогів напечеш: ми з паніматкою обідати сядемо, а ти – спи-відпочивай!

Після обіду посуд вимиєш, хату прибереш і спи-відпочивай!

Коли час підходящий, – у ліс по ягоду, по гриби сходиш, чи паніматка в місто посилає, так збігаєш. До міста – близенько, і восьми верст не буде, а потім спи-відпочивай!

З міста прибіжиш, самовар поставиш. Ми з паніматкою чай будемо пити, а ти спи-відпочивай!

Увечері корів зустрінеш, подоїш, попоїш, корму даси і спи-відпочивай!

Вечерю звариш, ми з паніматкою з'їмо, а ти спи-відпочивай!

Води наносиш, дров наколеш, – це на завтра, і спи-відпочивай!

Ліжка постелиш, нас з паніматкою спати покладеш. А ти, дівко, цілісінький день проспиш-провідпочиваєш – куди ще й ніч спатимеш?

Вночі попрядеш, потчеш, повишиваєш, пошиєш і знову спи-відпочивай!

Ну, під ранок білизну попереш, яку треба – поштопаєш та зашиєш і спи-відпочивай!

Та не задарма ж, дівко. Гроші платити буду. Щороку по карбованцю! Сама подумай. Сто років – сто карбованців. Багатійкою станеш!

Аветик Ісагакян

До сонця

Давним-давно у підворітті багатого будинку жив хлопчик-сирота. У лахмітті, спираючись на стіну, він просив Христа ради у перехожих.

Весна ще тільки увіходила в свої права, а гірські схили вже потопали в зелені, і привітне весняне сонце зігрівало все навколо теплом.

Перехожі йшли своїм шляхом, уникаючи погляду маленького жебрака.

Та ось сонце порівнялося з вершиною смарагдової гори, здійнявся вологий вітер і безпритульного хлопчика почало морозити.

– О, ясне сонечко, лише ти з добрості своєї зігрівало мене, чому ти покидаєш мене в морозному сутінку? Немає в мене ні матері, ані стріхи над головою. Біля чийого порога мені нещасному шукати притулку? Повернися по мене, сонечко!..

Хлопчик тихо проливав сльози – вологими потоками лилися вони по його запалих щоках. А люди йшли кожен до свого будинку, не помічаючи його. Не бажаючи помічати…

І сонце сховалось за гору і зникло з очей.

– Сонечко, я знаю, ти пішло до своєї матері. Ви живете за горою. Я знайду тебе. їй-богу, знайду…

І бідолаха, тремтячи як осиковий листок, чіпляючись за стіни розкішних будинків, просувався вперед. Незабаром місто залишилось далеко позаду.

Ось він біля підніжжя гори. Нелегко дається йому кам'янистий узвіз. Стираючи ноги об каміння, долаючи нелюдський біль, хлопчик, ні на мить не зупиняючись, видирався нагору.

Непроглядна темрява огорнула смарагдову гору. Зірки на її шпилі так і вабили. А вологий вітер усе не вщухав, відлунюючи в каньйонах і скелях.

Снували-полювали на чорних крилах пугачі.

Хлопчик, забувши страх, піднімався все вище й вище.

Раптом він почув собачий гавкіт, а за мить ніч розітнув людський голос:

– Хто ти і куди йдеш?

– Я хлопчик. А йду до сонця. Підкажи, добрий чоловіче, де його дім, близько чи далеко?

Незнайомець підійшов, тримаючи запалену скіпку в руках, і ласкаво заговорив до дитини:

– Ти, мабуть, втомився? А коли востаннє їв? Іди за мною. І як тільки батько з матір'ю відпустили тебе самого серед ночі та серед холоднечі?

– Немає в мене батька-матері. Сирота я…

– Іди, синку, за мною, – знову покликав співчутливий незнайомець і за руку повів хлопчика до свого будинку.

Будинок його виявився невеликою хаткою, сім'я – жінка і троє дітлахів – розсілися навколо столу.

У просторому дворі за хаткою бекали вівці. Незнайомець був пастухом.

– Любі діти, я вам братика привів. Тепер вас не троє, а четверо. Де на трьох хліба вистачає, і для четвертого шматок знайдеться. Обіймайте рідного, чого стоїте?

Жінка пастухова перша пригорнула сироту, ласкаво, по-материнському, розцілувала. Діти за нею слідом – по-братньому обійняли.

Хлопчик не зміг стримати щасливих сліз.

За стіл усі сідали, просвітлені й радісні. Мати приготувала ліжко і всіх поклала коло себе. Знесилений хлопчик незабаром забувся сном.

Уві сні він усміхався. Йому ввижалося, що він знайшов нарешті сонце, розніжений і обігрітий, він спить тепер у його теплих обіймах.

Хлопчикове серце співало з радощів – ну як тут не прокинутись?

Струсивши з себе залишки сну, він побачив, що ніяке не сонце він обіймає, а своїх братів і неньку.

Аж тоді він усвідомив, що сонце живе тут, у цій хатці. І сам він, учорашній сирота, в обіймах сонця.

Йон Крянге

Казка про Стана Бувалого

Був собі один парубок, і звали його Стан. Ні батька, ні матері – ріс серед чужих людей. Безпритульним хлопчиком йшов він од порога до порога, поки зупинився