Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

змусило її відмовитися від більшості зручностей та від всіх тих розкошів, котрі були атрибутом жінки, одруженої з грошовитим чоловіком: по-перше, довелося відмовитися від послуг Енджі Блай (якій, мабуть, і самій вже обридли рутинні хатні роботи на кшталт прибирання й приготування їжі), по-друге, відпав заміський клуб «Блакитна Долина» (що різко поклало край такій приємній забаві, як гольф), але більш за все фінансові обмеження стосувалися колись довільних витрат на одіж та взуття, відвідин перукарні двічі на тиждень, педикюрів та масажів, браслетів та намист, куплених чисто імпульсивно, а потім ношених лише зрідка, тобто, всіх принад так званого розкішного життя, котре його матір вела останні десять років і від котрого – як здалося Фергюсону – відмовилася без найменшого жалю. Перше літо після фактичного, але іще не офіційного розлучення вона провела за роботою на їхньому городі, за хатніми справами та приготуванням їжі, причому на кухні вона розвивала таку бурхливу діяльність, що результатом її ставала велика кількість всіляких делікатесів синові на вечерю, коли той приходив додому після роботи в батьковому магазині, де він більшу частину часу мрійливо гадав: «А що ж мені приготувала на вечерю мамця цього разу?» До міста мати вибиралася лише зрідка, і лише зрідка говорила по телефону, здебільшого зі своєю матір’ю в Нью-Йорку, але того літа до неї часто навідувалася в гості Ненсі Соломон, її вірна подруга іще з дитинства, яка почала нагадувати Фергюсону отих кумедних домогосподарок з телевізійних комедій, котрі залюбки заходили до сусідів попити кави та побазікати, а коли він йшов до себе нагору читати або працювати над своїм новим оповіданням чи писати чергового листа Емі Шнайдерман, то нічого не втішало його більше, ніж чути, як жінки сміються на кухні. Його матір знову сміялася. Темні кола попід її очима потроху щезали, і мало-помалу вона починала виглядати як раніше, повернувшись до свого єства, а, може, ставши новою людиною, бо та, колишня матір зникла так давно, що Фергюсон її майже не пам’ятав.

Ден Шнайдер повернувся зі своїми дітьми з Європи у серпні. За шістдесят два дні її відсутності Фергюсон написав Емі чотирнадцять листів, половина з яких застали її там, де треба і коли треба, тоді як друга половина продовжували скніти незатребуваними в різних конторах «Амерікен Експрес» в Італії та Франції. В жодному з тих листів Фергюсон не наважився написати про своє кохання, оскільки він вважав, що з його боку було б надто безцеремонно й несправедливо ставити Емі в незручне становище запитанням, на яке вона не мала б змоги відповісти йому безпосередньо, але його листи були сповнені пристрасних та інколи високоемоційних заяв про невмирущу дружбу, він не раз повторював, що дуже за нею скучає і жде-не діждеться тої миті, коли знову побачить її, і що його і без того маленький світ без неї зовсім спорожнів. З свого боку Емі надіслала йому п’ять листів та одинадцять художніх поштових листівок, які всі благополучно добралися до Нью-Джерсі, і хоча текст на тих поштівках з Лондону, Парижу, Флоренції та Риму був неминуче коротким через брак місця (і він увесь пістрявів знаками оклику), листи були довгими і здебільшого в них ішлося про те, як Емі призвичаювалася до життя після смерті матері, і цей процес проходив по-різному кожного конкретного дня й навіть кожної конкретної години, в ньому бували певні більш-менш стерпні моменти, інколи – нестерпні, а бували й моменти цілковито приємні, коли вона не думала про материну смерть, але коли вона про неї думала, то не могла не відчувати провини, і цю провину, це безкінечне почуття провини, було дуже важко сприймати, бо частина її єства усвідомлювала, що без матері їй житиметься легше, але визнати у себе наявність такої думки було, з іншого боку, жахливим зізнанням у своїй власній моральній зіпсутості й гнилості. На цей похмурий та сповнений ненависті до самої себе лист Фергюсон відповів новиною про фактичне розлучення його батьків та неминуче розлучення офіційне, пояснивши при цьому, що він не лише радів цій події, а й з нетерпінням чекав того дня, коли йому більше не доведеться ночувати зі своїм батьком під одним дахом, і що йому за це абсолютно не соромно. «Ми відчуваємо те, що відчуваємо», писав Фергюсон, «і за свої почуття ми відповідальності не несемо. За вчинки – так, але не за те, що ми відчуваємо. Ти ніколи не зробила своїй матері нічого поганого. Так, ти з нею інколи сперечалася, але була хорошою донькою, тому ти не мусиш картати себе за те, що відчуваєш зараз. Ти – невинувата, Емі, і тому не маєш права відчувати провину за те, чого ти не робила».

Половина з того, що він написав їй того літа, загубилося, але оцей пасаж був якраз в тому листі, якому пощастило застати Емі – це сталося в Лондоні – якраз напередодні її відльоту до Нью-Йорка разом із батьком та братом.

Наступного дня після свого повернення всі троє Шнайдерманів прийшли до них повечеряти. То була перша з тих численних вечерь, які матір Фергюсона куховарила для них того року, коли він пішов до десятого класу, їх бувало дві, три, а інколи й чотири на тиждень, здебільшого вони вечеряли лише утрьох – Фергюсон та матір з Деном, бо невдовзі Джим знову подався до свого коледжу. Через те, що Фергюсон і досі не здогадувався, що поміж його матір’ю та батьком Емі було дещо більше, аніж просто дружба в стилі «Ден сказав мені», він сприймав ці запрошення як жести доброти і ввічливості, як прояви співчуття до родини, яка пережила велике нещастя, до батька й доньки, і досі надто занурених у власне горе, щоби займатися покупками й приготування їжі, чиє помешкання тепер являло собою хаос із незастелених ліжок та невимитого посуду, бо після смерті Ліз нікому було підтримувати в домі порядок. Але, як здогадувався Фергюсон, окрім щедрості й великодушності тут були й особисті мотиви, бо його матір на початку літа опинилася одна, і її життя зависло між померлим минулим та незрозумілим і незнаним майбутнім, тож чом би їй не насолодитися компанією таких добрих людей, як Ден Шнайдерман та його донька Емі, які приносили з собою до їхнього будинку теплі слова й добрі почуття, і тому, безперечно, ці вечері були корисними для всіх них, особливо в той перехідний період пост-похоронної меланхолії та неминучого розлучення, не в останню чергу – для Фергюсона, для якого ці посиденьки за кухонним столом були іще одним потужним аргументом на