Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Звісно, покращене життя не означало життя хороше, скоріш за все, воно було дуже далеким від хорошого. Просто це означало, що ситуація ставала менш поганою, ніж була раніше, що загальні умови його життя покращилися, хоча, зважаючи на те, що трапилося під час першої вечері зі Шнайдерманами наприкінці серпня, ситуація іще не покращилася так, як цього хотілося б Фергюсону. Він не бачився з Емі понад два місяці, і тому встиг відвикнути від обрисів її обличчя, тож придивляючись до неї через стіл, коли вони вп’ятьох наминали приготоване матір’ю тушковане м’ясо, Фергюсон збагнув, що краса очей Емі крилася в її повіках, що складки її повік відрізнялися від складок в повіках більшості інших людей, і завдяки цьому її очі виглядали водночас і пронизливими, і безневинними – рідкісне поєднання, якого він не зустрічав більше ні в кого, молоді очі, які залишалися молодими навіть коли сама вона постаріла, і саме тому, на його думку, він і закохався в Емі, а мить усвідомлення настала тоді, коли він побачив, як ці очі бризнули слізьми на похороні її матері. Фергюсон був настільки зворушений цими заплаканими очима, що перестав сприймати Емі як «просто подругу», раптом до нього прийшло кохання, кохання платонічне, яке перевищує всі інші форми кохання, і йому захотілося, щоби вона покохала його так само, як він кохав її. Після десерту Фергюсон вивів Емі у двір для розмови тет-а-тет, а решта троє тим часом продовжували сидіти за столом і гомоніти. То був один із тих теплих та вологих нью-джерсійських вечорів, коли густе повітря цяткується пульсуючими спалахами сотень світлячків, яких вони з Емі ловили в дитинстві літніми вечорами. Вони клали тих світлячків у прозорі скляні баночки й ходили по двору з тими сяйними ковчегами в руках, і ось тепер вони знову гуляють у тому ж самому дворі, розмовляючи про подорож Емі до Європи, про розлучення батьків Фергюсона та листи, що вони їх писали один одному у липні та серпні. Фергюсон спитав Емі, чи отримала вона останнього листа, того, що він надіслав до Лондона десять днів тому, і коли вона відповіла, що так, отримала, він спитав її, чи зрозуміла вона те, що він намагався їй сказати. «Мабуть, що так, зрозуміла», відповіла Емі. «Не впевнена, що це допоможе, можливо, почне допомагати колись в майбутньому – ота твоя ідея, що ми не несемо відповідальності за свої почуття, але мені потрібен час, щоби все це переварити, Арчі, бо я й досі вважаю себе відповідальною за те, що я відчуваю».

В цю мить Фергюсон обійняв її правою рукою за плечі й сказав:

– Я кохаю тебе, Емі. Ти знаєш це?

– Так, Арчі, знаю. І я тебе також кохаю.

Фергюсон зупинився, повернувся до Емі обличчям і обійняв її й лівою рукою. А потім притиснув до себе й сказав:

– Емі Шнайдерман, я кажу про справжнє кохання, безоглядне й вічне кохання, найсильніше кохання у світі.

Емі посміхнулася. А через мить обняла його. І коли її довгі голі руки торкнулися голих рук Фергюсона, ноги у нього підкосилися.

– Я думала про це багато місяців, – сказала вона. – Про те, чи варто нам спробувати. Чи судилося нам кохати один одного. Я відчуваю страшенну спокусу, Арчі, але мені водночас страшно. Якщо ми спробуємо, і в нас нічого не вийде, то, мабуть, ми більше не зможемо бути друзями, принаймні такими, як зараз, тобто, найліпшими друзями у світі, близькими, мов брат і сестра, але кожного разу, коли я уявляю, що цілую тебе, мені це здається чимось хибним, чимось на кшталт інцесту, чимось таким, про що я можу пожалкувати, тому мені не хочеться втрачати те, що маю, якщо я більше не зможу бути твоєю сестрою, то я цього не переживу, тож чи варто ризикувати всім тим хорошим, що між нами є заради кількох поцілунків у темряві?

Фергюсон був настільки приголомшений її словами, що розняв свої обійми і позадкував.

– Брат та сестра! – мовив він з наростаючим гнівом у голосі. – Яка дурниця!

Але це була не дурниця, бо коли батько Еми та матір Фергюсона одружилися через одинадцять місяців та чотири дні після тої першої вечері, двоє друзів офіційно стали братом та сестрою, і хоча прикметник «зведені» й був частиною визначення цього статусу, вони відтоді вважалися членами одної родини, і до закінчення останніх трьох класів середньої школи спали в різних кімнатах, розташованих поруч в коридорі на другому поверсі новопридбаного сімейного будинку.

4

4.1

Принцип розселення, викладений в довіднику для студентів Барнард-Коледжу, гласив, що всі іногородні першокурсники мають мешкати в одному з гуртожитків на території студмістечка, а першокурсники з Нью-Йорку можуть обирати між проживанням або в гуртожитку, або у своїх батьків. Схильна до незалежності та самостійності Емі, яка не мала бажання ані залишатися з батьками, ані ділити з кимось кімнату в гуртожитку з його суворими правилами, обдурила систему, заявивши, що її батьки перебралися з Західної Сімдесят п’ятої вулиці до більшої квартири на Західній 111-й вулиці, значно більшої квартири, яку насправді населяли чотири студентки, причому не першокурсниці: там жили другокурсниця й третьокурсниця з Барнарду, а також третьокурсниця й старшокурсниця з Колумбійського університету, і коли Емі перебралася до тих величезних апартаментів з древньою сантехнікою та косими дверними ручками зі скла, то стала єдиною мешканкою п’ятої спальні. Її батьки погодилися на такий обман, бо Емі продемонструвала їм цифри котрі засвідчили, що дешевше було платити п’яту частину з двохсот сімдесяти доларів щомісячної платні за оренду квартири, аніж проживати в гуртожитку, а іще вони погодилися тому – і особливо тому, – що їхній свавільній доньці настав час полишати рідну домівку. Лише трохи більше року минуло з тої пори, коли в дворі у Фергюсонів був влаштований вечір із шашликами, а найпотаємніше бажання доньки Шнайдерманів та сина Фергюсонів вже встигло здійснитися: у них була кімната з замком у дверях і можливість заснути разом в одному ліжку щоразу, коли їм хотілося.

Але річ була в тім, що оте «щоразу» виявилося поняттям вельми розтяжним та непевним, радше ідеалізованою можливістю аніж практичною й конкретною пропозицією, тому, зважаючи на те, що один з них і досі стирчав у Монклері, а друга потрапила у вир сум’яття, спричиненого процесом пристосування до обставин життя у коледжі, ночувати удвох в тому ліжку їм доводилося значно рідше, аніж вони сподівалися. Звісно, були вихідні, і вони користалися ними кожного разу, коли