Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

могли, особливо це стосувалося вихідних у вересні, жовтні та на початку листопада, але літні вольності були різко обмежені, і тому Фергюсону за увесь цей час лише один раз вдалося вирватися до міста увечері серед тижня. Вони продовжували обговорювати теми, які обговорювали завжди, і тої осені серед них числилися такі, як Доповідь Комісії Воррена стосовно убивства Кеннеді (правда чи брехня?), Рух за свободу слова в Берклі (нехай живе Маріо Савіо!), а також перемога поганого Джонсона над іще гіршим Голдвотером на президентських виборах (не триразове «ура», а дворазове, а може, й одноразове), але потім Емі запросили на вихідні до Коннектикуту на вилазку, і їм довелося скасувати свої плани, а потім знову скасувати наступного тижня (грип, пояснила Емі, хоча коли він зателефонував їй в суботу ввечері та у неділю вранці, то в квартирі її не було), і отак Фергюсон відчув, що вона потроху віддаляється від нього. Його колишні страхи повернулися, повернулися похмурі думки, які він думав минулої зими, коли побоювався, що Емі поїде з Нью-Йорку й потоваришує з іншими людьми, з яким познайомиться в тих здогадних нових містах, зустріне інших хлопців, зустріне нове кохання – а чому, власне, в її рідному місті мало бути інакше? Тепер Емі жила у новому світі, а він належав до світу старого, який вона полишила назавжди. Всього-на-всього тридцять шість кварталів на північ, однак тамтешні звичаї були зовсім іншими, а люди говорили іншою мовою.

Було несхоже, що він їй обрид чи вона менше кохала його, ні, її тіло не напружувалося, коли він доторкувався до неї, вона була так само щаслива з ним і в новому ліжку в новій квартирі, просто тепер вона була якась відсторонена, нездатна зосередити на ньому всю свою увагу, як колись у минулому. Після отих двох змарнованих вихідних Фергюсон домовився зустрітися з Емі в порожній квартирі в суботу після Дня подяки (коли всі її співмешканки пороз’їжджалися на свято по домівках), і коли вони сиділи разом на кухні й пили вино та курили цигарки, він помітив, що Емі дивиться у вікно, а не на нього, тож замість проігнорувати цю обставину Фергюсон зупинився на півслові й спитав її, чи, може, щось не так. І в той момент воно сталося. В той момент Емі повернула до нього голову, поглянула йому в очі і вимовила невелику фразу, яка формувалася в її свідомості близько місяця:

– Мені хочеться зробити перерву, Арчі.

Їм лише по сімнадцять років, сказала вона, а в неї вже почало з’являтися таке відчуття, наче вони вже давно одружені, наче у них вже не має іншого майбутнього окрім як увесь час бути разом, і навіть якщо вони й опиняться разом в кінцевому підсумку, то іще рано зв’язувати себе якимись обов’язками, бо вони почуватимуться стриноженими, обплутаними обіцянками, які вони не зможуть виконати, і невдовзі відчують один до одного відразу, тож чом би їм не зробити глибокий вдих і якийсь час не відпочити?

Фергюсон знав, що поводиться як дурень, але в його душі було лише одне дурне питання, яке він хотів поставити:

– Ти що, більше мене не кохаєш?

– Ти не почув мене, Арчі, – відповіла Емі. – Я лише хотіла сказати, що нам в кімнаті потрібно більше повітря. Мені хочеться, щоби двері й вікна у ній залишалися відчиненими.

– Це означає, що ти вподобала когось іншого.

– Це означає, що хтось поклав на мене око, і я з ним пару разів фліртувала. Нічого серйозного, повір мені. Фактично, я навіть не впевнена, що він мені подобається. Але річ в тім, що мені не хочеться почуватися через це винуватою, бо мені не хочеться тебе ображати, і тоді я питаю себе: «Що сталося з тобою, Емі? Ти ж не замужем за Арчі. Ти навіть іще півроку в коледжі не провчилася, і чом би тобі не спробувати трохи поекспериментувати, поцілувати іншого хлопця, якщо тобі захочеться, може, навіть впасти з іншим хлопцем у ліжко, якщо тобі схочеться, тобто, робити те, що роблять люди, коли вони молоді?»

– Чому б ні, питаєш? А тому, що я цього не переживу.

– Це ж не назавжди, Арчі. Мені просто потрібен тайм-аут, от і все.

Вони говорили іще близько години, а потім Фергюсон вийшов з квартири й поїхав назад до Монклеру. Мине чотири з половиною місяці, перш ніж він знову зустрінеться з Емі, чотири з половиною похмурих місяців без поцілунків, без обіймів і без розмов з людиною, з якою йому страшенно хотілося цілуватися, обніматися й розмовляти, але Фергюсон спромігся пережити цей час і не розпастися на друзки, бо він був переконаний, що вони з Емі ще не дійшли до краю, що та довга й складна подорож, в яку вони вирушили з нею разом, просто наштовхнулася на першу перешкоду, на зсув камінюччя, яке впало на їхній шлях і примусило їх звернути до лісу, де вони ненадовго згубили один одного з очей, але невдовзі мали відшукати свою дорогу й рушити нею далі. Фергюсон був переконаний в цьому, бо вірив Емі на слово, бо Емі була єдиною людиною, яку він знав, котра не брехала, котра не могла брехати, котра завжди казала правду незалежно від обставин, тому якщо вона сказала, що не кидає його й не відправляє в довічне заслання, що їй потрібна лише перерва, пауза, щоби повідчиняти вікна й провітрити кімнату, то Фергюсон їй повірив.

Сила цієї віри підтримувала його протягом всіх тих порожніх, позбавлених Емі місяців, і він, внутрішньо змобілізувавшись, спробував скористатися ними з максимум користі для себе, відмовляючись піддатися спокусі жалю до самого себе, який був таким привабливим для нього на ранніх стадіях його підліткового віку (втрата Анни-Марії Думартін, травма руки), і прагнучі жорсткішого й більш рішучого підходу до проблеми болю (болю розчарування, болю, спричиненого необхідністю жити у світі з гівна, як висловився містер Мартіно), призвичаюючи себе тримати удари, а не падати під їхньою силою, стояти на своєму, а не тікати, вперто готуючись до того, що, в його розумінні, мало бути тривалою облогою під час окопної війни. То був період від пізнього листопаду 1964 року по середину квітня року 1965-го, час занурення в самого себе й безтілесної самотності, час коли він, нарешті, змусив себе подорослішати й розквитатися з усім, що й досі зв’язувало його з дитинством.

То був його останній рік у середній школі, останній рік в місті Монклер, штат Нью-Джерсі, останній рік життя під одним дахом з