Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

батьками, останній рік першої частини його життя, і тепер, знову опинившись на самоті, Фергюсон споглядав свій старий і знайомий світ з подвоєною зосередженістю й інтенсивністю, бо навіть ретельно вдивляючись в людей та місцини, які він знав протягом останніх чотирнадцяти років, він відчував, як вони вже починають щезати у нього на очах, поволі розчиняючись, наче фотографія, процес проявлення якої повернувся навспак: обриси будівель почали розпливатися, риси облич друзів та знайомих ставали менш виразними, а яскраві барви всіляких предметів вицвітали, перетворюючись на білі невиразні фігури. Фергюсон знову занурився в компанію своїх однокласників, чого з ним не було вже понад року, бо він вже не вшивався крадькома до Нью-Йорку по вихідних, вже не був персоною, яка вела таємне життя, а став привидом без трьох пальців, котрий знову зайняв своє місце серед сімнадцяти – та вісімнадцятилітніх школярів, яких знав іще з віку трьох, чотирьох або п’яти років, тож тепер, коли вони почали щезати, Фергюсон відчув, що споглядає їх майже з ніжністю. Та ж сама занудлива провінційна юрма, від якої він відвернувся так різко після того, як Емі пішла з ним нагору під час пікніку в їхньому дворі на честь Дня праці, знову стала його найліпшими друзяками, і Фергюсон всіляко намагався ставитися до них з терпимістю й повагою, навіть до найтупіших та найнікчемніших із них, бо він вже не брався їх судити, він відмовився від своєї звички вишукувати вади й слабкі місця в інших, оскільки на той час вже встиг дізнатися, що був він так само слабким та недосконалим, як і вони, і якщо він збирається вирости такою людиною, якою хотів, то йому доведеться тримати язика за зубами, а очі – широко розкритими, і більше ніколи й ні на кого не дивитися звисока.

Що ж, наразі Емі з ним немає, і це «наразі» загрожувало розтягнутися на болісно довгий період часу, але ірраціональне переконання Фергюсона в тім, що їм все одно судилося зійтися в якийсь момент у майбутньому, змусило його будувати на те майбутнє плани, коли йому настав час надіслати заявку до коледжу. Одним з курйозів останнього року в середній школі є те, що більшість часу ти проводиш за роздумами про рік наступний, знаючи, що якась частина твого єства вже рушила вперед, її з тобою вже немає навіть попри те, що ти й досі залишаєшся у школі, ти неначе одночасно живеш у двох місцях – в нецікавому сьогоденні та в невизначеному майбутньому, зводячи своє існування до набору цифр, який містить твою середню оцінку та показники зовнішнього тестування; ти підходиш до вчителів, які тобі найбільше до вподоби, і просиш їх написати тобі рекомендаційні листи, потім пишеш сміховинне й геть неправдиве есе про самого себе, де розписуєш свої чесноти, сподіваючись вразити уяву комісії з абсолютно не знайомих тобі людей і переконати їх у своїй здатності навчатися в їхньому закладі, а опісля вдягаєш піджак та краватку й рушаєш до того закладу на співбесіду з людиною, чий звіт визначатиме, приймуть тебе чи ні, і раптом Фергюсон знову почав непокоїтися через свою руку, вперше за багато місяців відчувши тривогу через свої відсутні пальці, коли він сів напроти чоловіка, який мав визначити його майбутнє, міркуючи при цьому, кого ж вбачав у ньому цей чоловік – інваліда, чи просто учасника ДТП, а потім, вже відповідаючи на запитання того чоловіка, Фергюсону чомусь пригадалося, як вони з Емі розмовляли про його руку іще влітку, коли він чомусь глянув на неї й сказав, що рука викликає в нього страшенну огиду, і це так розсердило Емі, що вона розкричалася на нього й сказала, що коли він іще раз згадає про свою руку, вона дістане тесак, відрубає собі великого пальця на лівій руці й вручить йому як подарунок. Несамовитість її гніву була такою вражаючою, що він пообіцяв більше ніколи не піднімати цю тему, і, продовжуючи розмову з чоловіком, який проводив співбесіду, Фергюсон збагнув, що мусить не лише більше ніколи про неї не говорити, а й більше ніколи про неї не думати; він мало по малу виштовхав думки про своє каліцтво з голови і зосередився на розмові з чоловіком, який виявився викладачем музики з Колумбійського університету, котрий, ясна річ, був пріоритетним вибором Фергюсона, єдиним вузом, в якому йому реально хотілося б навчатися, а коли добродушний, іронічний та надзвичайно приязний композитор і творець додекафонічних комічних опер дізнався, що Фергюсон цікавиться поезією і збирається в майбутньому стати письменником, він підійшов до книжкової полиці у своєму кабінеті й взяв з неї чотири останніх примірники «Колумбія Ревю» – літературного журналу, який видавали старшокласники, і подав їх знервованому й сором’язливому заявнику, котрий приїхав з протилежного боку Гудзону. «Може, вам захочеться переглянути ось це», сказав викладач, а потім вони потиснули руки й попрощалися, і Фергюсон вийшов у двір студентського містечка, яке він вже досить добре знав завдяки кільком побаченням під час вихідних з Леді Шнайдерман восени минулого року. Йому спало на думку, що він може зустріти її там того ж дня (не зустрів), або навіть заїхати до неї на квартиру, розташовану на 111-й Західній вулиці (не заїхав, бо не міг і не хотів), тому замість мучити себе думками про відсутню і недоступну любов, Фергюсон розкрив один з примірників «Колумбія Ревю» – і наштовхнувся на вірша з веселим та вульгарним рефреном, з рядком настільки шокуючим своєю прямотою, що він не втримався і розсміявся, прочитавши його: «Регулярне пориво – це корисно і здорово». Сам вірш був так собі, але з його головною ідеєю Фергюсон не міг не погодитися, бо вона містила в собі істину, яку не спромігся висловити з такою відвертою прямотою жоден з інших віршів, принаймні жоден з прочитаних ним віршів, а окрім того, Фергюсону видався позитивним та оптимістичним той факт, що Колумбія виявилася вузом, який дозволяв своїм студентам публікувати подібні думки без страху бути підданим цензурі, і це означало, що він, як студент міг бути там вільним, бо якби учень написав такий рядок в літературному журналі середньої школи міста Монклер, то його негайно вигнали б, а, може, навіть кинули б за грати.

Його батьки були інакшими. Жоден з них не навчався у вузі, жоден з них не знав відмінностей між конкретними вузами, тому вони були б раді, якби їхній син поступив хоча б до якогось із них – чи до державного університету в Нью-Брунсвіку (Ратгерський університет), чи до Гарвардського університету в місті Кембридж,