Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

з тонесенькими на вигляд дверима. Забарикадуватися тут не

вийде. Повз неї прослизнула слабка в тьмяних вогниках

аварійних ламп тінь Наомі. В Анни клубок жаху наче застряг

у горлі, але вона намагалася не відставати.

Проскочивши у новий люк до наступного відсіку, Наомі на

кілька секунд пригальмувала, щоби вбити кілька команд на

екрані пульта управління. Аварійні вогні загорілися червоним

світлом, а на екрані з’явилося червоне повідомлення про

блокування систем з метою безпеки.

— Там унизу вона не в пастці, — промовила Анна. — Може

втекти з вантажного відсіку. Тепер там дірка у люку.

— Що ж, це вже вдруге з ним таке трапляється, — підтягуючись

на щаблях драбини, відповіла Наомі. — У неї все одно

спеціальний мех для рятувальних робіт, а сама вона

в машинному відсіку. Там кожна друга річ призначена для того, щоби різати метал. Це не вона в пастці, а ми.

Слова Наомі подивували Анну. Це ж вони утекли. Це ж вони

замкнули двері за собою. Хіба ж не все? Монстрам не можна

вдиратися

крізь

двері.

Думки

плуталися,

відгонили

підлітковістю, й Анна вже було засумнівалася, чи повністю

почали діяти її ліки.

— Що ж нам тепер робити?

— Медичний відсік, — Наомі показала на короткий коридор. —

Туди.

У цьому був сенс. Тендітна на вигляд поясанка починала сіріти

на обличчі навіть з урахуванням своєї природної смаглявості.

Анна боялася, що Наомі втратила багато крові, та й пов’язка на

плечі вже до рубця просякла нею, аж стали пробиватися кульки

червоної рідини. Вона взяла дівчину за руку й повела до дверей

медвідсіку. Їх було замкнено, а на панелі світився той самий

попереджувальний сигнал про загальне блокування з метою

безпеки, як і на люках між відсіками. Наомі почала щось на ній

натискати, і Анна зачекала, поки двері не сковзнуть убік, але

замість цього їх зовні прикрили ще масивніші, а командна

панель геть потемнішала.

— Герметична кришка, — пояснила Наомі. — Крізь неї важче

про битись.

— Але ж ми по цей бік.

— Угу.

— Інший шлях є? — запитала Анна.

— Ні. Ходімте.

— Зажди. Тобі потрібно туди. У тебе дуже серйозні травми.

Наомі озирнулася й поглянула їй у вічі. Насупилася, немовби

вперше її бачила. Це була замислена похмурість. Анна

зрозуміла, що її міряють поглядом.

— У мене там двоє поранених. Мій екіпаж. Вони безпорадні, —

нарешті пояснила Наомі. — Тепер вони в максимальній безпеці, яку я можу їм забезпечити. А ми з вами тепер переберемося на

наступну палубу, візьмемо там зброю і заманимо її до себе. Коли

вона прийде, ми її вб’ємо.

— Я не… — почала було Анна.

— Вб’ємо. Ви. Можете?

— Вбити? Ні, — зізналася Анна. І це була свята правда.

Наомі затримала на ній погляд і зрештою знизала здоровою

рукою.

— Ну, гаразд. Ходімо.

Через люк вони перейшли на наступну палубу. Тут більшу

частину місця займав повітряний шлюз і комори. Деякі шафи

були досить великі, щоб у них вмістилися скафандри для

відкритого космосу і системи життєзабезпечення. Інші —

набагато менші. Якраз одну із таких відімкнула Наомі й дістала

звідти величенький чорний пістолет.

— Я теж іще ніколи ні в кого не стріляла, — пояснила вона, відвела затвор і зарядила патрон. Анні куля здалася схожою на

мініатюрну ракету. — Але ті двоє в лазареті — моя сім’я, а це —

мій дім.

— Розумію.

— Гаразд, оскільки я не можу змусити вас…

Раптом у Наомі закотилися очі й обм’якнуло тіло. З її

розслабленої руки випав і подрейфував далі пістолет.

— Ні-ні-ні, — запанікувала Анна. Вона підпливла до Наомі

і схопила її за зап’ясток. Пульс ледве пробивався. Жінка

попорпалася в своїй аптечці, шукаючи щось помічне. На одній

з ампул було написано, що вона призначена для шокових станів.

Анна вколола її дівчині. Наомі не очуняла.

Раптом в повітрі запахнуло чимось новим. Гарячим і з

присмаком плавленого пластику, яким