Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

129

Див.: Ольжич О. Листування // Ольжич О. Незнаному Воякові. — К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. — С. 314—350.

130

Цит. за: Хейфец М. Украинские силуэты // Хейфец М. Избранное. — Т. 3. — С. 42.

131

Ong, Walter. The Presence of the Word: Some Prolegomena for Cultural and Religious History. — New Haven: Yale Univ. Press, 1967; Ong, Walter. Fighting for Life. — Ithaca: Cornell Univ. Press, 1981.

132

Вельми показове під цим оглядом любовне листування молодого І. Франка — поки вони з Ольгою Рошкевич на «Ви» і всі їхні стосунки регулюються соціумом, Франко пише їй по-німецьки, і щойно по тому, як його освідчення приймається, на радощах наважується «без церемоній» скинути «німецьку бесіду», як «модного фрака», і перейти «на руське»: «…руська бесіда — то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю! Руська бесіда — то бесіда мого серця!» (Франко І. Лист до О. Рошкевич від 29.02.1876 p. // Франко І. Зібр. тв:. У 50 т. — Т. 48. — С. 46; курсив мій. — О. З.). Рідна, материнська мова, отже, сама собою ще розцінюється як форма інтимности, «духовного роздягання», яке можна собі дозволити лиш перед близькою людиною.

133

Термін С. Ґілберт І С. Ґубар (Див.: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. No Man's Land. — Vol. 1. — P. 227—271).

134

Становлення російської літературної мови припадає на 1830-ті pp.,ті вирішальну роль у цьому процесі відіграв таки М. Гоголь — за Б. Ейхенбаумом, якраз завдяки тому, що будував свою мову «на поєднанні російської з українською, котра зберегла єдність свого лексичного складу і не розпадалася так різко на книжкову й народну, як російська. Недарма «Малоросія» стає в цей час постійною літературною темою <…>. Захоплення українською мовою, українськими казками і т. д. пов'язане з потребою освіжити російську літературну мову <…>, знизити російський літературний стиль, водночас не роблячи його грубим» (Эйхенбаум Б. М. Лермонтов // Эйхенбаум Б. М. О литературе: Работы разных лет. — Москва: Сов. писатель, 1987. — С. 255).

135

Цит. за: Терлак 3. М., Сербенская А. А. Украинский язык для начинающих. — Львов: Изд-во «Свит», 1992. — С. 188.

136

Солженицын А. И. Двести лет вместе (1795—1995). Ч. І / Исследования новейшей русской истории. — Москва: Русский путь, 2001. — С. 418.

137

Чи не найпереконливіший доказ нашої сьогоднішньої глухоти на Тичининську мовну «щирість» явив нещодавно В. Базилевський — із ригоризмом радянського редактора напавшись на поему «Скорбна мати» за вжитий у ній суто «народний», фольклорно-пісенний зворот «заплакала сльозами»: «Він видається мені ложкою дьогтю в бочці меду. Ну чим, запитується, ще могла заплакати Божа Мати, як не сльозами. Не сміхом же. <…> Спершу думалося, що це якесь непорозуміння, описка, видавничий чи редакційний гріх. Та ж ні — у всіх відомих мені виданнях — те ж саме. А як же просто уникнути досадної нісенітниці (sic! — курсив мій. — О. З.). Для цього досить замінити одне слово на інше: замість заплакала — умилася, умилася сльозами» (Базилевський В. Імпресії та медитації // Березіль. — 2005. — Ч. 12. — С. 121). Це не просто комічний у своїй самовпевненості голос людини (NB: поета!), позбавленої філологічного слуху, — це голос нової культури, яка свою емоційну обділеність компенсує аґресією до всього «незрозумілого» (=«чужого»), — культури, зв'язок якої з Тичининою (і Українчиною!) є вже здебільшого номінальним, «паспортним».

138

До такої міри, що в розмові вона навіть уживала діалектизмів (поліських), див. спогади А. Макарової (Спогади… — С. 149).

139

Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що «пані» (Олену Пчілку) вони вважали за «дуже добру», бо трималася з ними «по-простому», щедро займалась філантропією (не раз на шкоду власному господарству, яким узагалі мало цікавилась, — напр., упійманого на гарячому дядька, що рубав косачівський ліс, веліла негайно відпустити, вкупі з возом крадених дров, «бо, може, він не має чим і борщу зварити») і т. д. — а от «пана» (П. А. Косача) остерігалися: «Був трохи сердитий», «…його боялися», «Міг крикнути: „Я никому добра не делал и тебе не сделаю“», — словом, на відміну від дружини, з «народом» не панібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, «не словом, а ділом»: напр., завдяки йому «за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати» (Спогади… — С. 112—115).

140

Із родинного листування Косачів // Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі / Упор., передм. та прим. С. Кочерги. — К.: Вид. центр «Просвіта», 2003. — С. 192.

141

Пор., напр., зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк: «Пам'ятаю, як батько, відпровадивши, зовсім спокійно на вигляд, Лесю з матір'ю в подорож до Відня на операцію <…>, замкнувся в себе в кімнаті і, думаючи, що ніхто з нас, молодших, не почує, ридав…» (Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 884; курсив мій. — О. З.), — ось нормативно бездоганна для XIX ст. поведінка «офіцера і дворянина»!

142

«Ця її мова, ще один варіант, стоплений з перейманого народного, утворюваного інтелектуального, підбудований вільним включенням елементів слов'янських, російських, французьких, німецьких, італійських, латинських тощо, — ще один варіант, що <…> міг би спроектувати геть інакшу, всеоб'ємну лінію українщини: ця мова тут і залишилась у сховищі її листів» (Костецький І. Стефан Ґеорге… // Кур'єр Кривбасу. — Листопад, 2001 р. — С. 121).

143

Див., напр., лист Л. Старицької-Черняхівської до М. Плевака від 20.02.1928 р. (Слово і час. — 1997. — № 2), особливо цікавий як наочна демонстрація просто-таки онтологічної несумісности між «старою» і радянською культурою: сучасного читача, зокрема, не може не вразити, до якої міри авторка — «і дворянка, і поміщиця», «та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького», «отже, як бачите, архибуржуазне, „проклятьем заклейменное“ походження», — навіть не вважає за потрібне укривати своє великопанське насмішкувате презирство до нової влади та її реалій («Викладала я лекції у Вищому Фребелівському інституті, у О. Н. Т. і у ВИНО, і ще по багатьох різних, вже не знаю, чи ВУЗах чи не ВУЗах, бо „не мастерица я полки-то различать“» і т. д.). Тобто, дискурсивна невимушеність цих людей, які до останку говорили й писали те і так, щó і як вважали за потрібне, забезпечувалася, між іншим, і їхньою родовою, аристократичною зневагою до всякого накинутого їм зовнішнього примусу — незнайомістю