Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Чи було це причиною, що студенти-негри уникали його курсу, вашого спільного курсу лекцій з африканської літератури?

— Цю позицію він не проповідував відкрито. Він завжди був дуже обережний у цьому аспекті, дуже коректний. Але, якщо його уважно слухали, міг виникнути протест.

Та була ще одна обставина, ще одна тенденція його мислення, про яку я повинна згадати. Як і багато білих, він вважав, що Капська провінція, Західна Капська провінція, а можливо, разом із нею й Північна Капська провінція, стоять окремо від решти Південної Африки. Капська провінція — це окрема країна, що має свою географію, свою історію, свої мови й культуру. В цій міфічній Капській провінції, куди навідуються, як він казав, духи готтентотів, кольорові мають своє коріння, так само, але меншою мірою, й африканери, а от чорні африканці чужі, примандрували згодом, ззовні, як і англійці.

Навіщо я згадую про це? Бо ця думка показує, як він міг обґрунтовувати своє радше абстрактне, радше антропологічне ставлення до негритянської Південної Африки. Він не мав ніяких почуттів до південноафриканських негрів. Це мій приватний висновок. Вони могли бути його співгромадянами, але не були співвітчизниками. Історія — або доля, для нього це було те саме — може, й визначила їм роль спадкоємців цієї землі, але десь далеко в його голові вони й далі були ними на відміну від нас.

— Якщо африканці — вони, то хто тоді ми? Африканери?

— Ні. Тими ми здебільшого були кольорові. Я неохоче вживаю цей термін, тільки задля стислості. Сам Кутзее якомога уникав його. Я говорила про його утопічність. Це уникання було ще одним аспектом його утопічності. Він тужив за днем, коли кожен у Південній Африці ніяк не називатиме себе: ані африканцем, ані європейцем, ані білим, ані негром, ані кимсь іншим, коли родинні історії так заплутаються й перемішаються, що людей буде годі етнічно розрізнити, тобто вони будуть — я знову вживаю це ганебне слово — кольоровими. Він називав це бразильським майбутнім. Він схвалював Бразилію і бразильців. Він, звичайно, ніколи не бував у Бразилії.

— Але він мав друзів-бразильців.

— Він зустрічався з кількома бразильськими втікачами в Південній Африці.

[Тиша.]

— Ви згадали про перемішане майбутнє. Тож ми говоримо про біологічне змішування? Говоримо про мішані шлюби?

— Не запитуйте мене. Я просто переказую.

— Тоді чому замість сприяти цьому майбутньому, стаючи — в законному і незаконному порядку — батьком кольорових дітей, він мав зв’язок із молодою білою колегою з Франції?

— [Сміється.] Не запитуйте мене.

— Про що ви розмовляли?

— Про наше викладання. Про колег і студентів. Іншими словами, говорили про все. Говорили й про себе.

— Кажіть.

— Ви хочете, щоб я розповіла, чи ми обговорювали його твори? Відповідь — ні. Він ніколи не розмовляв зі мною про те, що пише, і я не тиснула на нього.

— Це було десь тієї пори, коли він писав «У серці країни».

— Він саме закінчував цей роман.

— Ви знали, що в цьому романі йтиметься про божевілля, батьковбивство й таке інше?

— Навіть не здогадувалася.

— Ви читали роман до публікації?

— Так.

— Що ви думали про нього?

— [Сміється.] Тут я повинна ступати обережно. Думаю, ви не маєте на увазі мого зваженого критичного судження, думаю, просто запитуєте, як я відреагувала? По щирості, спершу я хвилювалася. Боялася, що знайду себе в книжці в якійсь прикрій подобі.

— Чому, по-вашому, це могло б статися так?

— Бо — принаймні так мені здавалося тоді, тепер я розумію, яка я була наївна, — я вважала, що не можна бути тісно пов’язаною з якоюсь людиною і все-таки викинути її зі свого образного світу.

— Ви знайшли себе в тій книжці?

— Ні.

— Ви були приголомшені?

— Що ви маєте на увазі — чи була я приголомшена, не знайшовши себе в його книжці?

— Чи були ви приголомшені, побачивши, що вас викинуто з його образного світу?

— Ні. Я вчилася. Мене викинули, але й це становило частину моєї освіти. Може, зупинимось на цьому? Думаю, я розповіла вам досить.

— Що ж, я, звичайно, вдячний вам. Але, мадам Деноель, дозвольте мені звернутися з іще одним питанням. Кутзее ніколи не був популярним письменником. Під цим я розумію не просто те, що його книжки не продавали дуже широко. Я маю на увазі ще й те, що публіка ніколи не прийняла його до свого колективного серця. В публічній сфері існував його образ як далекого і сповненого зневаги інтелектуала, і він не робив нічого, щоб розвіяти цей образ. Насправді можна було б навіть сказати, що він заохочував таке сприймання себе.

Ну, я не вірю, що цей образ правильно характеризує його. Розмови з людьми, які добре знали його, розкрили зовсім іншу особу, не конче теплішу за темпераментом, але більш невпевнену в собі, більш збентежену, більш людську, якщо можна вжити це слово.

Я запитую вас, чи могли б ви розповісти про його людський аспект? Я ціную вашу розповідь про його політичні погляди, але чи можете ви розповісти про щось особисте, чим ви були б готові поділитися, щось особисте, що могло б пролити яскравіше світло на його характер?

— Ви маєте на увазі що-небудь, що показало б його в привабливішому, ласкавішому світлі, скажімо, якусь розповідь про його доброту до тварин або до тварин і жінок? Ні, такі розповіді я збережу для своїх мемуарів.

[Сміх]

— Гаразд, одну річ я розповім вам. Вона, може, не така вже й особиста, знову може видатися політичною, але ви повинні пам’ятати, що в ті дні політика пробивала собі шлях усюди.

Один журналіст із французької газети «Libération» приїхав у відрядження до Південної Африки й спитав мене, чи можу я домовитися про інтерв’ю з Джоном. Я пішла до Джона й переконала його погодитися: сказала, що «Libération» — добра газета, а французькі журналісти не схожі на південноафриканських і ніколи не приходять на інтерв’ю, не підготувавшись до нього належним чином.

Ми проводили інтерв’ю в моєму університетському кабінеті. Я подумала, що мені краще бути присутньою, раптом виникнуть якісь мовні проблеми, Джон розмовляв французькою не дуже добре.

Що ж, невдовзі стало зрозуміло, що журналіста цікавить не так сам Джон, як те, що