Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відповідь Джона полягала в тому, що він не може допомогти: він читав Брейтенбаха, оце й усе, він не знає його особисто, ніколи не зустрічався з ним. Це все було правдою.
Але журналіст, що звик до літературного життя у Франції, де все досить тісно переплетене, не вірив йому. Чому один автор відмовлявся б говорити про іншого автора з того самого дрібного — африканерського — племені, якби між ними не було особистого конфлікту або політичної ворожнечі?
Тож журналіст знай тиснув на Джона, а Джон усе намагався пояснити йому, як важко іноземцеві, людині ззовні, оцінити здобутки Брейтенбаха як поета, бо його поезія глибоко закорінена в volksmond, мові народу.
— Ви маєте на увазі його вірші, написані діалектом? — запитав журналіст. А потім, оскільки Джон не збагнув запитання, кинув досить зневажливо: — Ви, звичайно, погодитесь, що видатну поезію годі творити діалектом.
Ця заувага по-справжньому розгнівала Джона. Та, оскільки, гніваючись, він не кричав і не влаштовував сцен, а ставав холодним і замовкав, журналіст із «Libération» розгубився. Він навіть не уявляв собі, щó він спровокував.
Згодом, коли Джон пішов, я намагалася пояснити, що африканери дуже сердяться, коли ображають їхню мову, Брейтенбах, напевне, теж відреагував би так само. Але журналіст тільки стенув плечима. Нема сенсу, сказав він, писати якимсь діалектом, коли в розпорядженні індивіда є світова мова (насправді він сказав не «якимсь діалектом», а «якимсь невідомим діалектом», і сказав не «світова мова», а «справжня мова», une vraie langue). Тут я почала розуміти, що він поміщає Бретейнбаха і Джона до однієї категорії: письменників, що пишуть розмовними мовами або діалектом.
Що ж, Джон, звичайно, взагалі не писав африкаансом, він писав англійською, дуже доброю англійською мовою, і писав англійською все життя. Незважаючи на це, він, як я розповіла, гостро відреагував на те, що вважав за образу гідності мови африкаанс.
— Він перекладав з африкаансу, правда? Я маю на увазі, перекладав африканерських авторів?
— Так. Я б сказала, що він добре знав африкаанс, хоча десь так само, як він знав французьку, тобто краще на сторінці, ніж розмовну мову. Я, звичайно, була некомпетентна судити про його африкаанс, але таке в мене склалося враження.
— Тож ми маємо приклад чоловіка, що розмовляв цією мовою недосконало, стояв за рамками національної релігії, або принаймні державної релігії, мав космополітичний світогляд, дисидентські — якщо можна вжити це слово — політичні погляди, проте був готовий перейняти африканерську ідентичність. Чому, по-вашому, він був готовий до цього?
— Думаю, що під поглядом історії він відчував, що ніяк не може відокремитись від африканерів і зберегти самоповагу, навіть якщо це означало пов’язаність з усім тим, за що африканери відповідали політично.
— А чи було що-небудь, що могло по-доброму спонукати його обрати африканерську ідентичність, щось, наприклад, на особистому рівні?
— Може, й було, я не можу сказати. Я ніколи не бачила його родини. Можливо, вона дала б якусь підказку. Але Джон від природи був дуже обережний, аж занадто черепаха. Відчуваючи небезпеку, він одразу ховався в свій панцер. Африканери надто часто відкидали його, відкидали й принижували — досить лише прочитати його книжку дитячих спогадів, щоб пересвідчитись у цьому. Він не збирався йти на ризик, що його знову відкинуть.
— Тож волів лишатися ззовні.
— Думаю, він був найщасливіший у ролі зовнішнього спостерігача. Він був нетовариським. Не був командним гравцем.
— Ви кажете, що ніколи не бачили його родини. Вам не видавалося це дивним?
— Ні, анітрохи. Його мати померла ще до того, як ми зустрілися, батько почувався негаразд, брат покинув країну, його стосунки з рештою родичів були напружені. Щодо мене, то я була одружена жінка, отже, наші стосунки через те треба було тримати в таємниці.
Але ми, звичайно, розмовляли про наші родини, наше походження. Я б сказала, що його родину вирізняло те, що вони були африканерами за культурою, а не за своїми політичними поглядами. Що я тут маю на увазі? Подумайте на мить про Європу XIX століття. На всьому континенті ви бачите, як етнічні та культурні ідентичності трансформуються в політичні. Цей процес почався в Греції і швидко поширився через Балкани і Центральну Європу. Невдовзі та хвиля поширилась і на колонії. В Капській колонії голландомовні креоли почали утверджувати себе як окрему націю — африканерську націю — і домагатися національної незалежності.
Що ж, ця хвиля романтичного націоналістичного ентузіазму якимсь чином обминула Джонову родину. Або ж вона вирішила не плисти на цій хвилі.
— Вони трималися поодаль унаслідок політики, пов’язаної з націоналістичним ентузіазмом, тобто антиімперіалістичної, антианглійської політики?
— Так. Спершу вони були стривожені роздмуханою ворожістю до всього англійського, містикою Blut und Boden[69], а потім відсахнулися від ідеологічного багажу, який націоналісти запозичили в правих радикалів у Європі, — наприклад, від наукового расизму, — і політики, зумовленої ним: поліційного нагляду за культурою, мілітаризації молоді, державної релігії й т. ін.
— Отже, загалом ви вважаєте Кутзее за консерватора, антирадикала?
— Так, за консерватора в культурі, так само як і чимало модерністів були консерваторами в культурі, і тут я маю на увазі європейських письменників-модерністів, що правили йому за взірець. Він дуже любив Південну Африку своєї юності, Південну Африку, що 1976 року почала видаватися країною, якої не було ніколи. Задля доказу вам треба лише звернутися до вже згаданої книжки — до «Дитинства», де ви знайдете відчутну ностальгію за давніми феодальними відносинами між білими і кольоровими. Для таких людей, як він, Національна партія з її політикою апартеїду репрезентувала не відсталий консерватизм, а навпаки, новомодну соціальну інженерію. Він увесь був за давню, складну, феодальну соціальну структуру, що так ображала пристойний дух dirigistes[70] апартеїду.
— Ви коли-небудь сперечалися з ним із приводу політичних питань?
— Важке запитання. Де, зрештою, закінчується характер і починається політика? На особистому рівні я сприймала його як надто фаталістичного, а отже, й надто пасивного. Я не здатна відповісти, чи його недовіра до політичної активності виявлялася в пасивності його життя, а чи якийсь природжений фаталізм виявлявся в недовірі до політичної активності. Так, звісно, на особистому рівні між нами існувало певне тертя. Я хотіла, щоб наші стосунки росли й розвивалися, а він хотів, щоб вони лишалися ті самі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.