Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Ми тихенько прибули на станції для гіперкидків по всій планеті за попередні шість місяців, поки всі прикидалися, ніби дипломатія ще має живі шанси. На той час, коли посланське командування наказало вдарити по Касенґо, ми призвичаїлися до Землі Нкруми не гірше, ніж будь-хто з його ста мільйонів колоністів п’ятого покоління. Поки глибоко законспіровані агенти роздмухували заворушення в містах на півночі, ми з Муракамі зібрали невеликий тактичний загін і зникли у південному напрямку. Задумка була така: нейтралізувати гарнізон, поки вони спали, і захопити станцію для гіперкидків наступного ранку. Щось пішло не так, інформація просочилася, і ми прибули й побачили, що станцію потужно стережуть.

Малювати нові плани часу не було. Той самий витік, що попередив про нас гарнізон Касенґо, означав, що підкріплення вже в дорозі. В костюмах-невидимцях і з гравіранцями, ми вдарили по станції посеред крижаної зливи, розсипавши в небі мішуру, що імітувала численніший десант. Під прикриттям бурі цей обман спрацював бездоганно. Гарнізон складався переважно з призваної молоді та кількох обтертіших сержантів, що керували отарою. За десять хвилин перестрілки вони зламалися й розбіглися по шмаганих дощем вулицях істеричними, полохкими купками. Ми їх наздоганяли, ізолювали й підчищали. Кілька з них полягли з боєм, більшість ми взяли живими й позамикали.

Згодом ми використали їхні тіла як чохли для першої хвилі повнокровного посланського наступу.

Я заплющив очі.

— Мікі? — пролунав голос Яди з верхньої койки.

— Такеші.

— Яка різниця. Мені легше з Мікі, а тобі як?

— Гаразд.

— Як думаєш, той гімнючий Антон там буде?

Я знову розтулив повіки.

— Не знаю. Так, мабуть. Танаседа начебто вважає, що так. Схоже на те, що Ковач його й досі використовує — можливо, для підстраховки. Якщо ніхто не знає напевне, чого чекати від Сильви або того, що вона в собі носить, мабуть, йому спокійніше мати при боці іншого чільника.

— Звучить логічно, — вона помовчала. А тоді, коли мої очі знову почали заплющуватися, додала: — А тебе не нервує отак про себе говорити? Знати, що він десь там?

— Звісно, що нервує, — я розкрив печеру й позіхнув. — І я збираюся вбити того малого гімнюка.

Тиша. Я дав повікам стулитися.

— Значить, Мікі…

— Що?

— Якщо Антон буде там…

Я звів очі до верхньої койки.

— То?

— Якщо він буде там, то я хочу його собі. Як тобі треба буде його встрелити, то рознеси йому ногу чи що. Він мій.

— Гаразд.

— Я серйозно, Мікі.

— І я, — пробурмотів я, важко схиляючись під вагою заборгованого сну. — Убивай кого тобі чорти підкажуть.

Убивай кого тобі чорти підкажуть.

Це міг бути девіз нашого нападу.

Ми налетіли на ферму, як таран. Фальшиві аварійні сигнали дозволили нам підійти достатньо близько, щоб знешкодити будь-яку далекобійну зброю, яку міг мати Шегешвар. Владів рульовий тримав курс, схожий на той, яким ми рухалися до бурі, але насправді ввів корабель у швидкісний контрольований занос. На той час, як гайдуки зрозуміли, що діється, «Паля» налетіла на них. Вона проломилася через загони з пантерами, зламала сітчасті загородки й старі дерев’яні пірси, що лишилися від колишньої тюкувальної станції, нестримно прорвалася крізь дошки й пробила підточені допотопні стіни, винісши на броньованому носі нарослу масу різних уламків.

Слухайте, говорив я Муракамі й Владу напередодні, тут тишком-нишком не підійдеш. І Владові очі спалахнули ентузіазмом, який підживлював мет.

«Паля» пройшла плугом, зі скреготом і гуркотом зупинилася між напівзануреними модулями мокрого бункера. Її палуби круто нахилилися праворуч, і внизу, на рівні вихідної палуби, мені на вухо істерично верещала дюжина сповіщень про зіткнення, а люки з того боку настіж розкрилися, коли їхні засуви аварійно вибухнули. Східні трапи випали, як бомби, з їхніх кінців потяглися стабілізаційні живі дроти, звиваючись і вгризаючись у вічнобетон для кращого зчеплення. Корпусом глухо пролетів звук, з яким вистрілив і намотався головний швартувальний трос. «Паля» міцно закріпилася на місці.

Цю систему колись створювали винятково для аварійних ситуацій, але пірати заточили кожну рису свого судна під швидкий напад, абордаж і бій. От тільки штучний мозок, що керував процесом, про це не повідомили, і він вважав, що ми зазнали трощі.

Погода зустріла нас ще на трапі. Дощ і вітер підштовхували мене, ляпали по щоках, пхали в різні боки. Владова ударна команда погнала в гущу з гуком. Я глянув на Муракамі, похитав головою і рушив слідом. Може, вони все оцінили правильно — «Паля» міцно застрягла в руїні, яку сама щойно створила, тож ніхто тепер не мав шляху назад, на якому не довелося б здобути перемогу або померти.

В сірій імлі шторму почалася стрілянина. Шипіння й шкварчання променевої зброї, гупання й гавкання кулестрілів. Промені світилися в мороці блакитним і жовтим. В небі вибухали далекі розриви грому, а бліді блискавки ніби відповідали йому. Хтось зойкнув і впав десь попереду.

Десь нерозбірливо кричали. Я проскочив край трапу, з’їхав униз вигином мокрого бункера, упіймав рівновагу завдяки ейшундівському чохлу і стрибнув уперед. Пройшов мілкою заводдю між модулями й видерся на вигнутий схил наступного. Поверхня була зерниста й давала непогане зчеплення. Периферичний зір підказав мені, що я був вершиною клину, Яда йшла на лівому фланзі, а Муракамі з часткоплазмовою рушницею став праворуч.

Я накрутив нейрохімію й помітив попереду службову драбину, де трьох Владових піратів притисло до її підніжжя вогнем з пристані вгорі. Розпластане тіло їхнього товариша плавало під найближчим модулем мокрого бункера, а з його обличчя й грудей і досі йшла пара, позначаючи місце, куди влучило бластером, що випалив життя з їх власника.

Я кинувся до драбини з прудкорибським завзяттям.

— Ядо!

— Так — давай!

Ми наче знову повернулися до Нечищеного. То були залишки пристосованості «Пролаз» одне до одного, а може, якась близнюча спорідненість, за сприяння «Ейшундо». Я погнав, не озираючись. Позаду мене виступив осколковий бластер — зле заливисте виття під дощем — і край пристані вибухнув градом уламків. Знову крики. Я добіг до драбини десь у ту ж мить, коли пірати зрозуміли, що вони вже не пришпилені. Я прогупав угору з «Рапсодією» наготові.

Нагорі лежали тіла, подерті й скривавлені після осколкового вогню, і один з Шегешварових людей, поранений, але досі на ногах. Він плюнув і хильнувся до мене з ножем. Я відхилився вбік, захопив руку з ножем і скинув його з пристані. Короткий крик загубився в штормі.

Пригнувся й озирнувся довкола, витягнувши «Рапсодію» й скануючи простір за низької видимості, поки решта піднімалася драбиною позаду мене. Дощ розбивався об вічнобетон, утворюючи