Читати книгу - "Пробуджені фурії"

На пристані було чисто.

Муракамі плеснув мене по плечу.

— Гей, непогано, як на пенсіонера.

Я пирхнув.

— Хтось же мусив показати тобі, як воно робиться. Гаразд, ходімо сюди.

Ми рушили причалом під дощем, знайшли обраний мною вхід і по одному проскочили всередину. Нас вразила тиша і раптове полегшення від того, що сила шторму перестала на нас давити. Вода стікала з нас на пластикову підлогу короткого коридору зі знайомими, важкими дверми з віконцями. Надворі проревів грім. Я для певності зазирнув крізь одне з віконець і побачив кімнату, повну безликих металевих ящиків з шухлядами. Холодне сховище для пантерячого корму і, коли-не-коли, трупів Шегешварових ворогів. У кінці коридору вузькі сходи вели до примітивного пристрою для перечохлення і ветеринарної секції для пантер.

Я кивнув до сходів.

— Три рівні вниз, і опинимося в комплексі мокрих бункерів.

Пірати, повні галасу й ентузіазму, пішли в авангарді. Вони були накидані метом і немало роздратовані тим, що їм довелося лізти драбиною після мене, тож їх важко було переконати поводитися інакше. Муракамі знизав плечима і навіть не спробував. Вони з розгону протупотіли сходами й забігли просто до засідки внизу.

Ми йшли на один проліт позаду, рухалися з непідсиленою хімічно обачністю, і навіть так я відчув, як фонове тепло від бластерів обпекло мені обличчя й руки. Какофонія гучних, раптових криків — пірати спалахували смолоскипами й помирали. Один з них зробив три незграбних кроки назад з того пекла, благально простягнувши до нас оперені полум’ям руки. Його розтоплене обличчя було менш як у метрі від мого, коли він повалився на холодну сталь під ногами, шиплячи й курячись.

Муракамі жбурнув до низу сходів гранату-ультравібру, і вона металево бамкнула, перш ніж почувся знайомий тріскотливий крик. У замкненому просторі він оглушував. Ми синхронно закрили вуха долонями. Якщо хтось унизу й кричав, поки їх убивало, їхню смерть ми почути не могли.

Ми почекали секунду після того, як граната замовкла, а тоді Муракамі вистрілив униз із часткоплазмової гвинтівки. Реакції не було. Я пройшов повз почорнілі й трохи вичахлі тіла піратів, задихаючись від смороду. Глянув повз розпачливо зігнуті кінцівки того, хто зустрів основний вогонь, і побачив порожній коридор. Жовті кремові стіни, підлога й стеля, яскраво освітлені згори вмонтованими смугами ілюмінію. Коло підніжжя сходів все було забарвлене широкими мазками крові й загуслих тканин.

— Чисто.

Ми знайшли як пройти повз те місиво й обережно рушили коридором у серце нижніх рівнів мокрого бункера. Танаседа не знав, де саме тримають полонених — гайдуки нервово і вороже ставилися до самої присутності якудзи на Кошуті. У своїй новій і непереконливій ролі покаянного невдахи-шантажиста, Танаседа все одно наполіг, щоб його допустили, тому що сподівався тортурами чи погрозами видобути з мене місцеперебування пам’яті Юкіо Хіраясу, щоб зменшити шкоду, завдану його репутації, в очах власних колег. Аюра Гарлан-Цуруока, погодилася на це з якоїсь візантійської причини, і врешті-решт, саме її тиск на Шегешвара уможливив цю дипломатичну співпрацю між якудзою і гайдуками. Шегешвар особисто запросив Танаседу, а тоді прямою мовою повідомив, щоб той краще знайшов собі житло в Новопешті чи Сорстауні й тримався далі від ферми, якщо його не закличуть, і щоб не спускав своїх людей з короткої шворки. На екскурсію базою його точно не водили.

Але насправді у всьому комплексі було тільки одне місце для людей, яких поки що хотілося бачити живими. Я бував там кілька разів за минулі відвідини, а один раз навіть побачив, як туди переправили якогось приреченого ігромана, поки Шегешвар придумував, як найліпше зробити з нього приклад. Якщо хочеться замкнути когось на фермі — заведи його туди, звідки навіть чудовисько не вирветься. Замкни його в камеру для пантери.

Ми зупинялися на перехрестях, де вентиляційна система глипала на нас згори своїми отворами. Через повітряні канали долинали звуки битви. Я показав ліворуч і мовив:

— Отуди й униз. Пантерячі клітки за наступним поворотом усі будуть по праву руку, вони відкриваються в тунелі, що ведуть прямо в загони. Шегешвар переобладнав кілька з них під людей. Мають бути десь там.

— Тоді гаразд.

Ми знову набрали ходи, повернули праворуч, а тоді я почув плавне, протяжне рипіння дверей, що опускалися в підлогу однієї з камер. Тоді чиїсь кроки й настирливі голоси. Шегешвар, Аюра і третій голос, котрий я вже чув раніше, але не зміг визначити. Я придушив дикий спалах радості, притиснувся до стіни й махнув Яді й Муракамі, щоб відійшли.

Я прислухався. Аюра, з концентрованою злістю:

— …справді вважаєте, що мене це вразить?

— Не треба вішати на мене це лайно, — гаркнув Шегешвар. — Це все те косооке якудзяче гімно, яке ти захотіла взяти на борт. Я ж казав…

— Мені здається, Шегешвар-сан, що не личить…

— І не клич мене так, чорт забирай. Тут тобі Кошут, а не всрана північ. Де твоя культурна гнучкість, га? Антоне, ти впевнений, що ніхто не транслює сюди підкріплення?

І тоді третій голос знайшов своє обличчя. Високий чільник з крикливим волоссям із Драви. Системний адміністратор і бойовий пес Ковача 2.0.

— Нічого. Тут тільки…

Я мав це передбачити.

Я збирався почекати ще кілька секунд. Випустити їх у широкий, яскраво освітлений коридор, а тоді закрити пастку. Натомість…

Яда пролетіла повз мене, як кінець траулерного троса, що луснув від натягу. Здавалося, що її голос вибив луну зі стін усього комплексу.

— Антоне, бездушне ти падло!

Я відліпився від стіни й розвернувся, щоб накрити їх усіх «Рапсодією».

Пізно.

Я встиг побачити тих трьох, коли вони порозкривали роти від шоку. Шегешвар зустрів мій погляд і сіпнувся. Яда міцно вперлася ногами, вирівняла й притиснула до стегна осколкову гвинтівку. Антон побачив це й зреагував по-списантськи швидко. Він схопив Аюру Гарлан-Цуруоку за плечі й розвернув перед собою. Гвинтівка кашлянула. Гарланова очільниця безпеки закрича…

…і розлетілася навсібіч від плечей до пояса, коли рій мономолекул її роздер. Кров і плоть пролетіли в повітрі вибухом, заляпали мене, осліпили…

А за той час, що я протирав очі, вони обидва вже щезли. Заскочили в камеру, з якої вони вийшли, а тоді в тунель за нею. Залишки Аюри лежали на підлозі трьома шматками й калюжею місива між ними.

— Ядо, ти ж не іграшками граєш! — загорлав я.

Вона втерла обличчя, розмазуючи на ньому кров.

— Я ж казала, що дістану його.

Я закликав спокій. Тицьнув пальцем у бойню навколо наших ніг.

— Ти його не поцілила, Ядо. Він