Читати книгу - "Грона гніву"

— Не візьму.

— Томе,— суворо мовила вона.— Візьми ці гроші. Чуєш? Ти не ма’ш права мені робити боляче.

— Ви несправедливі.

— Я думала, ти до великого міста поїдеш. У Лос-Анджелес, приміром. Ніхто тебе там не відшукає.

— Хм-м,— промовив він.— Дивіться, ма’. День і ніч ховаюсь. Угадайте, про кого я повсякчас думав? Про Кейсі! Він сті’ки всього говорив. Часто балакав, аж набридав мені. Але тепер усе думаю над тим, що він говорив, і все в пам’яті держу. От казав він, як одного разу до пустелі пішов, аби душу собі повернути,— а виявилося, що скрізь його душа була. І казав він: те, що він знайшов,— це лише дрібка великої душі. Каже, що в пустелі недобре було, тому що маленькій дрібці його душі добре не велося, вона повинна була стати цілим з рештою — з усією душею. Кумедно, що я це затямив. Не думаю, що тоді навіть слухав це. Але тепер я знаю: у самоті нічо’ доброго нема.

— Він був хорошою людиною,— сказала мати.

Том провадив далі:

— Одного разу він знову почав шкварити зі Святого Письма, та не звучало те як зі Святого Письма, бо про геєну вогненну ні слова. Він двічі це проказував, і я затямив. Казав, це з Проповідника[40].

— А як там, Томе?

— Ось як: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести»[41]. Це уривок такий.

— Далі,— попросила мати.— Далі, Томе.

— А до кінця недовго. «Так само, як лежать удвох — їм тепло; одному ж як загрітись? Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься»[42].

— Так це Письмо?

— Кейсі казав — так. Називав це Проповідник.

— Цить... чуєш?

— Лише вітер, ма’. Точно вітер. Я замислився, ма’: здебільшого ж про бідних проповідують, і завше таке ведеться: як у тебе нічо’ нема — то й не тре’, просто руки склади[43], і хрін з ним — от помреш, тоді подадуть тобі морозиво на золотій таці. А у Проповідника сказано: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці».

— Томе,— сказала мати.— Куди це ти хилиш?

Він довго мовчав.

— Я думав, як було в урядовому таборі: там наші самі ладом керували, а якщо побився хто — самі все ладнали; і копів там не було, ніхто зброєю не погрожував, але там ліпше було, ніж з копами,— ті ніколи такого ладу не наведуть. І я все дивувався, чом отак-о скрізь не зробити. Викинути копів — не наші вони. А ліпше всім разом працювати на себе, на власній землі.

— Томе,— повторила мати,— що ти збира’шся робити?

— Як Кейсі робив,— відповів він.

— Але його вбили.

— Так,— мовив Том.— Він не встиг ухилитися. Він не робив нічо’ протизаконного, ма’. Я багато думав, про нас думав: живемо як свині, родючі землі дарма переводяться, або в когось одного мільйон акрів, а навколо — сотні тисяч хороших фермерів голодують. Мені цікаво знати: от якби наші люди зібралися й кричали — як оті на ранчо Гупера...

— Вони тебе зацькують,— сказала мати,— і занапастять, як юного Флойда.

— Вони все’дно мене цькуватимуть. Усіх нас зацькували.

— Ти не збира’шся нікого вбивати, Томе?

— Ні. Думаю: все’дно я вигнанець — мо’ я міг би... чорт, не придумав ще, ма’. Не турбуйте мене зара’. Не переймайтеся за мене.

Вони мовчали, сидячі у вугільно-чорній печері, оплетеній лозами й гіллям.

— Як я про тебе дізнаюся? — сказала мати.— Вони ж тебе вбити можуть — а я не взнаю. Покривдять тебе. Як я дізнаюся?

Том розсміявся:

— Ну, може, як Кейсі казав: у людини нема своєї душі, але вона ті’ки дрібка одної великої... і тоді...

— Тоді що, Томе?

— Тоді це неважливо. Тоді я буду всім у темряві. Я скрізь буду і коли завгодно — куди не глянь. Скрізь, де битимуться голодні, аби їсти,— я буду. Де б копи не били людину — я там буду. Якщо Кейсі точно знав, то буду там, на шляху, де люди кричать у люті — і... і... там буду, де малеча сміється, коли голодна, а знає, що вечеря буде. І коли наші люди їстимуть те, що самі зростили, і житимуть у будинках, які самі побудували,— я теж буду там. Бачите? Боже, зовсім як Кейсі кажу. Мабуть, тому, що думав про нього сті’ки. Іноді здається, навіть бачу його.

— Не розумію,— відповіла мати.— Не дуже в голові вкладається.

— У мене теж,— сказав Том.— Просто це ті речі, про які я думаю. Сті’ки всього в голові, коли на одному місці закляк. Вам тре’ вертатися, ма’?

— Візьми гроші.

Він якийсь час помовчав.

— Гаразд,— відповів він.

— Томе, а потім... коли все владнається, ти повернешся? Ти нас знайдеш?

— Аякже,— відповів він.— А зара’ вам ліпше піти. Дайте руку.

Він повів її до входу. Її пальці вчепилися в його зап’ястя. Він відхилив гілля і провів неню.

— Ідіть у поле, доки не побачите смоківницю в кінці, а потім перейдете потічок. Прощайте.

— Прощай,— відповіла вона і швидко попрямувала геть.

Її очі зволожились і паленіли, але вона не плакала. Кроки її гучно і безтурботно відбивалися на опалому листі, коли мати минала кущі. І щойно вона пройшла чагарі, з посутенілого неба полився дощ, і кілька великих крапель бризнули на сухе листя. Мати стала і завмерла в зрошуваній хащі. Розвернулась і попрямувала до ожинових кущів, зробивши три кроки; а потім розвернулась і поквапилася назад, до табору. Підійшла просто до труби й полізла нагору, до шляху. Дощ уже вщух, але небо ще було затягнуте хмарами. За спиною почулися кроки, і мати нервово озирнулася. На дорозі тьмяно замиготів спалах ліхтарика. Мати розвернулась і пішла далі в напрямку дому. За мить якийсь чоловік наздогнав її. Він чемно опустив ліхтарик у землю, не світячи жінці в обличчя.

— Доброго вечора,— привітався він.

Мати відповіла:

— І вам.

— Схоже, дощик зібрався.

— Сподіваюся, що ні. А то збирати врожай не вийде. А збирати тре’.

— І мені теж