Читати книгу - "Грона гніву"

— Так, сер.

Вони йшли разом.

— Я виростив дванадцять акрів бавовни. Запізно, але виростив. Подумав: піду сюди, пошукаю ще збирачів.

— Так, ви багато знайдете. Сезон уже закінчується.

— Сподіваюся знайти. Моя ділянка лише за милю звідси.

— Нас шестеро,— сказала мати.— Троє чоловіків, я і двоє дітей малих.

— Я оголошення повішу. Це за дві милі звідси.

— Ми вранці там будемо.

— Сподіваюся, не дощитиме.

— Я теж,— сказала мати.— Двадцять акрів — це недовго.

— Чим менше збирати лишиться, тим більше радітиму. Спізнивсь я з бавовною. Не тре’ було тягнути.

— А скі’ки ви платите, містере?

— Дев’яносто центів.

— Ми приїдемо збирати. Я чула, як казали: наступного року платитимуть сімдесят п’ять або навіть шістдесят.

— Я теж чув.

— Це біда буде,— сказала мати.

— Атож. Я знаю. Але ж ми дрібнота — що поробимо. Це Асоціація задає ціну, і тре’ з цим рахуватися. А не рахуватимемося — прощай ферма. Дрібноті все скрутніше ведеться.

Вони прийшли до табору.

— Ми до вас приїдемо,— сказала мати.— Тут мало лишилося.

Вона пройшла до крайнього вагона і піднялася по дощаних східцях. Тьмяне світло ліхтаря вихоплювало похмурі тіні всередині. Під стіною сиділи навпочіпки батько, дядько Джон і літній чоловік.

— Привіт,— сказала мати.— Вечір добрий, містере Вейнрайт.

Той звів виточене лице. Його очі глибоко запали під густими бровами. Волосся було сивим до синяви й рідким. Чорнене срібло бороди вкривало йому щелепи та підборіддя.

— Добрий, мем,— відповів він.

— Ми завтра роботу матимемо — збирати,— попередила мати.— Це за милю на північ. Двадцять акрів.

— Краще, думаю, на машині,— сказав батько.— Більше назбираємо.

Вейнрайт нетерпляче підвів голову:

— Надіюся, нам теж можна поїхати?

— Ну аякже. Я поговорила з власником. Він шукає збирачів.

— Бавовну майже зібрали. А новий урожай щось не дуже, ріденький. Важко буде заробити. З першого разу майже все обчищають.

— Ваші можуть з нами поїхати,— мовила мати.— Бензин навпіл.

— Ну... оце по-дружньому, мем.

— Це наші обидві родини вирятує,— сказала мати.

Батько мовив:

— Містер Вейнрайт — у нього турботи, він до нас прийшов порадитися. Ми тут обговорювали.

— Що сталося?

Вейнрайт дивився в підлогу.

— Наша Еґґі,— сказав він.— Вона вже велика дівчина — шістнадцять років, виросла.

— Еґґі кралечка,— погодилася мати.

— Ліпше ’го дослухай,— сказав батько.

— Ну, ваш син Ел... вони щовечора гуляють. А Еґґі гарна, здорова дівчина, їй заміж треба, а то бути біді. У нас ніколи ганьби в роду не було. А тепер ми так зубожіли — місіс Вейнрайт і я,— що завсігди нас турботи гризуть. А якщо вона потрапить у біду?

Мати розкачала матрац і сіла на нього.

— Вони й тепер разом? — спитала вона.

— Завсігди,— відповів Вейнрайт.— Щовечора гуляють.

— Хм. Ну, Ел хороший хлопець. Трохи півничок, як усі в ці літа, але хороший, стійкий. Про мене, кращого сина я б не бажала.

— Ой, та ми не ганимо Ела! Він нам до душі. Але що лякає нас із місіс Вейнрайт... ну, дівчина виросла, жінкою стане. А якщо ми поїдемо або ви поїдете, і ми дізнаємося, що Еґґі в біді? У нас у роду ніколи ганьби не було.

Мати стиха промовила:

— Порадимось і постараємось, аби ганьби у вас не було.

Він швидко підвівся.

— Дякую вам, мем. Еґґі вже доросла дівчина. Вона хороша дівчина, гарна. Будемо вдячні вам, мем, якщо ви нас од ганьби вбережете. Еґґі не винна. Вона виросла.

— Чоловік поговорить з Елом,— сказала мати.— А як не він, то я поговорю.

— Добраніч,— сказав Вейнрайт.— Будемо вдячні вам.

Він пішов за брезентову заслону. Було чути його тихий голос на іншому кінці вагона: сусід доповідав про результат перемовин.

Мати якусь мить дослухалась, а потім сказала:

— Слухайте-но. Ідіть сюди й сідайте.

Батько і дядько Джон тяжко підвелися та пішли на свої місця. Лаштувалися на матрацах біля матері.

— А де діти?

Батько показав на матрац у кутку:

— Руті накинулася на Вінфілда, набила його. Я обох поклав спати. Думаю, вони сплять. Ружа Шаронська пішла з якоюсь жінкою перебалакати, знайомою.

Мати зітхнула.

— Я знайшла Тома,— тихо почала вона.— І... відіслала його. Далеко, геть.

Батько повільно кивнув. Дядько Джон опустив голову на груди.

— Ти не могла вчинити інакше,— сказав батько.— А ти як гада’ш, Джоне?

Дядько Джон підвів голову.

— Нічо’ в голову не йде,— сказав він.— Усе здається, що я туманію, не прокинувся, і все.

— Том — хороший хлопець,— мовила мати, а потім додала вибачливо: — Це я не хтіла тебе скривдити, сказавши, що поговорю з Елом.

— Знаю,— тихо відповів батько.— Я вже не той став. Повсякчас ті’ки про те й думаю, як було раніше. Повсякчас про наш будинок думаю, а його ж більше нема.

— А тут красивіше... землі кращі,— сказала мати.

— Знаю. Та навіть цього не бачу, а бачу натомість нашу вербу, як з неї листя облітає. Іноді метикую, як діру залатати в огорожі — у південному кутку. Кумедія! Жінка сім’ї голова. Жінка каже, що ми зробимо і куди підемо. А мене це тепер навіть не зачіпає.

— Жінки краще пристосовуються, ніж чоловіки,— заспокійливо сказала мати.— Жінка все життя тримає в руках. Чоловік — усе в голові. Не сперечайся. Мо’... ну... наступного року в нас буде житло.

— Нічо’ в нас тепер нема,— сказав батько.— Настане час — ні роботи, ні врожаю. Що ми тоді робитимемо? Що їстимемо? І, кажу вам, Ружі Шаронській скоро родити. Навіть думати про це не хочу. Занурююся в минуле, пригадую, як раніше було,— щоб не думати. Мабуть, усе наше життя вже скінчилося.

— Ні, не так,— усміхнулася мати.— Ні, чоловіче. Є ще одна така річ, яку жінка знає. Я помітила. Чоловік, він ривком живе — дитина народилася, хтось помер; ще ривок — одержав ферму, втратив ферму,— і отакі ривки. А для жінки все це — один потік, як річка: маленькі вири, водоспад, а сама ж річка тече. Жінка так це сприймає. Ми не загинемо. Люди живуть — змінюються, може, трохи, але живуть.

— Як ти можеш таке говорити? — спитав дядько Джон.— Чим зарадиш, якщо життя зара’ зупинилось, а люди просто втомилися й