Читати книгу - "Стів Джобс"

— Вони ніколи до того не брали участі в жодній рекламі, — згадував Джобс пізніше. — Але їх дістало, що їхні пісні на дурняка скачують з Інтернету, і їм подобався наш підхід із iTunes. Вони також сподівалися, що з нашою допомогою їхньою музикою зацікавиться молода слухацька аудиторія.

Будь-який інший президент компанії готовий був би на руках ходити, щоби лишень залучити U2 у свою рекламу, але Джобс не поспішав погоджуватися. Apple не використовував упізнавані образи в рекламі iPod, лише деперсоналізовані силуети. (Реклама за участю Боба Ділана ще не була зроблена.)

— У вас є силуети фанів, — казав Боно, — тож, можливо, наступним кроком могли би стати силуети артистів?

Джобс відповів, що ідея достойна і він подумає. Боно залишив для Джобса копію ще не опублікованого альбому How to Dismantle an Atomic Bomb. Стів Джобс був тоді єдиною людиною поза гуртом, що мала ті записи.

Згодом відбулися декілька зустрічей. Джобс полетів до Лос-Анджелеса на перемови з Джиммі Айовайном, який займався розповсюдженням записів U2. У домівці продюсера, де вони зустрілися, були також Едж та менеджер U2 Пол Макґінес. Інша зустріч відбулася у Джобса на кухні, де Макґінес виписував умови угоди на сторінках свого записника. U2 з’являвся у рекламі, a Apple забезпечувала потужну та широку підтримку альбому гурту — від плакатів на вулицях до інтернет-сторінки iTunes. Гурт не отримував прямо ніяких коштів, але йому мали відраховувати певні відсотки від продажу спеціальної U2-версії iPod. Боно вважав, так само, як і Лек, що музиканти мають отримувати частку від продажу кожного iPod-плеєра, і це була його невелика спроба певною мірою відстояти принципи свого гурту.

— Боно та я попросили Стіва зробити для нас чорний, — згадує Айовайн. — То ж не була звичайна реклама, тут представлялися два потужні бренди.

— Ми хотіли особливий iPod, щось таке, що відрізнялося б від звичайних білих моделей, — розповідає Боно. — Ми хотіли чорний, але Стів крутив носом, казав, що вони начебто вже пробували інші варіанти кольорів, але вони «не працювали». Але за кілька днів він поступився й погодився на цей експеримент.

У рекламному ролику класно відзняті кадри з U2 були поєднані зі силуетом танцюючої жінки, що слухає iPod. Але навіть тоді, коли в Лондоні уже проходили зйомки, не було певності, що з того вийде. Джобс почав вагатися щодо ідеї з особливим чорним iPod, не було ясності в питанні з відсотками, які мали відраховуватися U2 за продані плеєри. Він подзвонив рекламнику Джеймсу Вінсенту і сказав тому передати в Лондон, щоби тимчасово все призупинили.

— Не думаю, що з того щось вийде, — сказав Джобс. — Вони не усвідомлюють, яку можливість ми їм даємо, воно того не вартує. Давай думати над якоюсь іншою рекламою.

Вінсент, який усе своє життя був фаном U2, розумів усю значимість тієї реклами — як для гурту, так і для Apple, тож він благав дати можливість передзвонити Боно й спробувати усунути всі труднощі, що заважали проекту. Джобс дав йому номер мобільного телефону Боно, і Вінсент застав музиканта у його кухні в Дубліні.

Боно теж майже передумав.

— Не думаю, що це спрацює, — сказав він Вінсенту. — Хлопцям ця затія не до душі.

Вінсент запитав, у чому ж полягала проблема.

— Коли ми ще були підлітками, то пообіцяли собі, що ніколи не робитимемо naff stuff, — відповів Боно.

Попри те, що Вінсент був британець і добре знайомий із рок-сленґом, він не зрозумів, що означав той вислів.

— Робити щось негідне за гроші, — пояснив Боно. — Ми вболіваємо за наших фанів. Схоже, що ми можемо образити їхні почуття до нас тією рекламою. А це неправильно. Звиняй, що змарнували ваш час.

Вінсент запитав, що має зробити Apple, щоби вони таки погодилися.

— Ми даємо вам найважливіше, що у нас є, — нашу музику, — сказав Боно. — А що ви нам даєте? Рекламу? Наші фани подумають, що то лиш для вас. Нам потрібно ще щось.

Вінсент відповів, що пропозиція ексклюзивної U2-версії iPod, а також домовленість щодо роялті, насправді багато чого важить.

— Це те найцінніше, що ми пропонуємо вам, — сказав він Боно.

Музикант був готовий відновити їхню угоду, тож Вінсент негайно зателефонував Джоні Айву, ще одному фану U2 (він уперше побачив їх на концерті в Ньюкаслі у 1983 році), та описав ситуацію. Потім він задзвонив Джобсу і запропонував, щоби Айв злітав у Дублін показати, як виглядатиме чорний iPod. Джобс погодився. Далі Вінсент знову зателефонував Боно й запитав, чи той був знайомий із Джоні Айвом, не знаючи, що вони зустрічалися раніше та були в дуже добрих стосунках.

— Чи знаю я Джоні Айва? — засміявся Боно. — Та я до нестями люблю того чувака. Я з ним — у вогонь і воду.

— Ого, це сильно, — відповів Вінсент. — А як щодо того, щоби прийняти його, щоби він міг показати, як класно виглядатиме ваш iPod?

— Я сам його заберу на своєму «Мазераті», — відповів Боно. — Він житиме у мене, ми з ним погуляємо пабами, і я накачаю його до чортиків.

Наступного дня Айв попрямував до Дубліна, а Вінсент мав заспокоїти Джобса, який і надалі вагався.

— Я не знаю, чи ми це правильно робимо, — казав він. — Ми ж не хочемо це робити для когось іще.

Він переймався, що створять прецедент, коли артисти отримують відсотки від кожного проданого iPod. Вінсент запевнив його, що угода з U2 буде унікальною.

— Джоні прибув до Дубліна, і я його поселив у своєму будиночку для гостей, у затишній місцині, над залізничними шляхами та з виглядом на море, — пригадує Боно. — Він показав мені той прекрасний чорний iPod із насичено червоним коліщам, і я сказав, що ми таки це зробимо.

Вони пішли у місцевий паб, обговорили ще деякі деталі і подзвонили Джобсу в Купертіно, щоби переконатися, чи він ще не передумав. Перед тим як остаточно прийняти угоду, Джобс якийсь час ще прискіпувався до питань з дизайну та кожної фінансової деталі. Це вразило Боно.

— Це зворушливо, що генеральний директор турбується про такі деталі, — сказав він.

Коли всі питання були закриті, Айв і Боно почали бенкетувати по-серйозному. Кожен із них почувався у пабі, як удома. Після кількох пінт вони вирішили задзвонити Вінсенту до Каліфорнії. Його не було вдома, тож Боно лишив для нього повідомлення на автовідповідачі,