Читати книгу - "Астальдо"

Командувач якраз збирався пошукати в цих пагорбах проходу на східний бік… А отже — цих квенів не можна було випускати звідси — вони попередять про напад. А якщо взяти їх живцем і відправити до Ангбанду? Ще одна заслуга, можливо — винагорода… Щоправда, командувач знав, що за всяку самостійність у рішеннях можна було отримати швидше покарання, аніж винагороду. Однак тут небезпеки начебто не було. Тим більше — квени, дійсно чи-то вигукнувши, чи-то проспівавши щось, дзвінке і малозрозуміле, вже мчали щодуху до неблизьких пагорбів.

— За ними! — рикнув командувач. Він побачив прохід поміж пагорбами, куди і бігли квени, покинувши шатро, кухлики, і ще якісь блискучі речі, на які одразу ж накинувся молодняк.

Командувач швидко відновив лад кількома ударами нагая, і повернув колону на схід. Молоді орки в легшому озброєнні вже неслися по сліду квенів немов гончі пси. За ними трюхикали інші — залізні обладунки, які командувач звелів вбрати, коли побачив затоку, що значилася в наказі, значно стишували хід.

Дурні квени, котрі надумали відпочивати на бережку, самі виведуть його, командира Гирха, до отого їхнього Дор-Ломіну. Вони легкі на ногу, але і молодняк є невтомним… Хазяїн Орків дбає про тих, хто дожив до служби у війську, даруючи силу і швидкість, а найбільше гідним — довге життя, і навіть безсмертя… Молоді орки заженуть квенів до повного знесилення, а вже тоді… Гирх шкірився на бігу, уявивши собі приємні розваги на привалі сьогодні ввечері. Він буде обережним — квени помандрують на північ живими, однак вечір буде для них довгим… Дуже довгим.

Пагорби наближалися, а відстань поміж квенами і погонею поволі скорочувалася. Ось один з квенів зашпортався і впав — молодняк завив від радощів. Квен не міг піднятись — пошкодив ногу… Однак його одразу ж підхопив на спину другий, і вирівняв біг.

Дурні квени, ой дурні… Жоден орк не зупиниться підібрати пораненого, чи того, хто відстав. І тим більше не стане тягти його на собі в виду власної погибелі. Той, хто несе зайвий вантаж — знесилиться першим…

Тим часом вивідачі Нолдор вже майже досягли пагорбів. Алмареа дихав важко і розмірено — Кінгарон, один з княжих лучників, був, ніби і легким, однак…

— Як ти, брате? — спитав Мірімон, котрий біг поруч.

— О, я тримаю швидкість, не бійся, тримаю…

— Вибачте, — прошепотів Кінгарон. Лучник трохи не плакав — він розумів, що через нього Алмареа поволі стишує біг.

— Добре, що у тварей лише списи, — видихнув ще один з втікачів, Олореа, — принаймні над нами не свистять стріли.

— Cano Алмареа, — третій воїн, Сіллон, порівнявся з ним, — давайте, я понесу Кінгарона… Ви знесилюєтесь…

— О, нам не можна зупинятися… Давай, друже… Вже недовго.

Алмареа не лихословив вголос лише тому, що вважав себе особою витонченою і вихованою. Все йшло за планом, і тут Кінгарон потрапив ногою поміж двома каменями… Воїн, звісно, не винен, однак… Одна надія на власні ноги.

— Проб’ємося, — пробурмотів він, наддаючи швидкості, - у мене весілля призначене на Середину Літа. А тому мені пощастить…

Ось вони — два пагорби, порослі лісом… Поміж ними — прохід, єдиний в цьому ланцюгу горбів…

— Швидше, Нолдор! Ми живемо поміж Мандосом і Ангбандом! Нам не можна ні здаватись, ні гинути…

Кінгарон зітхнув, наче схлипнув… Він не просив, щоб його залишили, знав, що Алмареа ніколи цього не зробить. А як же не хотілося стати причиною погибелі веселого сурмача, улюбленця всього війська…

Орочий загін втягувався в прохід, мов довга змія… Ці тварі йшли якоюсь подобою колони… І озброєння… Алмареа пригадав оповідки Лаіквенді зі Східного Белеріанду, що, під час Першої Війни, орки також були озброєні до зубів. Певне, Хазяїн Вовкулаків кинув тоді у бій рештки відбірних частин, те, що збереглося опісля Війни Стихій. Опісля тієї битви орки обходилися шкіряними нагрудниками…

— Все вдосконалюється, — пробурмотів сурмач. Він знав, що з пагорбів на них дивляться сотні очей. Там його князь, відважний Фіндекано… Там — брати по мечу… Там рятунок… Калинове вино, співи при світлі Ітилю, солодкі вуста красуні Нолде… Всього цього його хочуть позбавити гидкі волохаті мавпи, обвішані залізяччям…

Алмареа ще раз озирнувся. Тварі вже були близько — вони вили і вимахували списами. Але не метали ті списи, видно хотіли захопити живцем необережних відпочивальників.

— Звертаємо! — крикнув він, — на пагорб, Ельдар!

Орки загиготіли — вони-то звикли до гір. На рівному місці Ельда мав можливість втекти від погоні, але не на крутосхилі.

Та з-за дерев виступили тіні в сірих плащах… Туманні привиди Гісіломе. Лучники-Нолдо, чиї стріли з наконечниками магтанової сталі пронизували залізні обладунки наскрізь…

— По нечисті з Ангбанду — стріляй!

Передніх легкоозброєних орків наче віджбурнуло назад… А стріли летіли з обох боків вузького проходу, вражаючи насмерть.

Командир Гирх, однак, прихитрився зостатись в живих. Він горлав, щоб підняли щити — і його почули. Дивлячись злющими очицями на сяючий синім вогнем наконечник стріли, котра пройшла наскрізь його власний щит і застрягла перед самим його носом, Гирх таки зібрав докупи решту колони, і тварі, під захистом щитів, почали відступати до Дренгісту.

— Кіннота! — раптом заверещав вістовий, — більше, ніж п’ять! Багато!

З обох схилів мчали вершники, і коні їхні наче пливли в повітрі… Кіннота врізалася в колонну піших, і почалося побойовисько. За конниками бігли лучники, стріляючи на бігу.

— Арда! — кричав воєвода в високому шоломі, і меч його безпомильно знаходив ворога, — Оновлена Арда!

Гирх клацнув іклами — він пізнав обличчя, яке впечатали в його розум. Дві чорні коси, перевиті золотими стрічками, звисали з-під шолома завзятого кіннотника. Ватаг орків зараз радо б утік з поля вже видимо програної битви, але наказ Хазяїна гнав його вперед.

— Нолдор, відваги! Скинемо тварей в море!

Гирх пробивався до воєводи, не зважаючи на власні рани. Його тілом керувала чужа страшна сила. Ця сила тримала його при житті, і вона ж допомогла йому вдарити воєводу квенів списом в груди, аж той не втримався, і злетів з коня.

В першій війні орочі списи легко рвали кольчуги срібноволосих квенів. Гирх завжди вважав, що тільки зброя, виготовлена згодом отими