Читати книгу - "Повернути себе. Том 3, Олександр Шаравар"

Розділ 27

      Писк у вухах був неприємним, хотілося, щоб він припинився, і можна було далі спати. Я спробував закрити вуха пальцями, але писк, навпаки, не затих, а лише посилився. 

       Тільки після цього я зрозумів, що з писком щось не так, та й знайомо він звучить. Зачепившись за цю думку, мені нарешті вдалося усвідомити, що такий противний писк у мене стоїть на дзвінки від невідомих абонентів. Колись мені здалося чудовою ідеєю, щоб неприємний писк одразу повідомляв про те, що дзвонить невідомо хто.

         - Алло,- вимовив я, нарешті прийнявши виклик на своїй нейромережі.  

         - Через півгодини закінчується оплачений час вашого номера, ви будете продовжувати? - почув я жвавий дівочий голос у своїй голові. І ось тут я ледь не підскочив на ліжку, останнє, що я пам'ятаю - це те, як я заходив на посадку на колонізаційний корабель енулів, а потім нічого.

          - Прошу мене вибачити за нескромне запитання, але де я перебуваю? - вирішив я уточнити у співрозмовниці.

          - "Дикий маріал", - відповіла здивована дівчина, - Готель другого типу, - ось тепер мені стало зовсім небагато зрозуміліше, другий тип - це пустотний готель, розташований у космосі. Ось тільки яким чином я тут опинився, я не розумів. Швидко перевіривши логи нейромережі, я зрозумів, що вона була відключена протягом п'яти діб. Швидке занурення у свідомість виявило порожнечу про спогади за цей період.

- Дякую, так, я оплачу ще добу,- вимовив я,- А ви не знаєте, я сам прийшов у готель чи з кимось? А то я не пам'ятаю вчорашній вечір.

           - Ще б пак пам'ятати, вас доставив дроїд. - злегка зверхньо відповіла дівчина, прийнявши п'ятдесят кредитів за ще одну добу в номері. - А ви тільки й змогли, що пхнути рудій лахудрі в ліфчик чіп із десятьма китами,- з обуренням продовжила дівчина. І, судячи з усього, вона була незадоволена, що засунув я гроші не їй, а якійсь рудій лахудрі.

- Дякую, хоч трохи розібрався в ситуації, мабуть, перебрав учора, - відповів я, - Можна мені обід у номер? - попросив я в дівчини, відчувши голод. Швидко підключившись до мережі готелю, я вибрав меню,- Давайте шостий обід.

           - Звісно, за десять хвилин доставлять.- відповіла дівчина. - Вісімдесят кредитів.

            - Дякую,- скинув я дівчині двісті кредитів, щоб хоч трохи підбадьорити її. Але, судячи з виразу обличчя, вона хоч і була рада чайовим, але шкодувала про вчора втрачену суму від мене.

           Відразу після дзвінка я попрямував до ванної кімнати, яка, на мій подив, тут була. Зробивши швидко свої справи, я подивився в дзеркало і тільки після цього зрозумів, що на правій руці у мене був одягнений незрозумілий браслет, та й сам я був одягнений у піжонський цивільний комбінезон. Бачив я такі в мережі, близько п'яти тисяч коштували, а функціоналу нуль.

           Від розглядання обновок мене перервав дзвінок у двері. Відправивши дозвіл на відкриття дверей дроїду, я повернувся в кімнату і влаштувався за невеликим столиком біля вікна фальшивки, дуже якісна голограма показувала парк і річку за вікном. 

Мабуть, я все ж таки ще погано мислив, лише коли я закінчив рано обідати або пізно снідати, я зрозумів, що так і не з'ясував те, де перебуваю. Підключившись до мережі готелю, я швидко вийшов у зовнішню мережу.

          Виявилося, що я перебував на космічній станції держави Орказія. Я кілька разів перечитав дані про станцію. І справді, це була суверенна держава. 

        У місцевому аналогу архіву за два кредити я отримав історію станції. Виявилося, що це було колишнє шахтарське поселення, покинуте ними понад сто років тому через виснаження у всій зоряній системі корисних копалин. 

        Майже тисяча років знадобилася шахтарям, щоб вичерпати ресурси цілої зоряної системи. П'ятдесят років тому астероїд, на якому знаходилася космічна станція шахтарів з їхнім селищем, викупив один мільярдер за п'ятдесят тисяч кредитів.

          Протягом десяти років він відновив усе і оголосив станцію королівством імені своєї доньки. Найцікавіше було в тому, що він зміг це пропхати серед інших держав і станцію офіційно визнали. 

           У підсумку він оголосив для всіх про те, що для компаній, зареєстрованих в Орказії, буде лише символічний податок в один відсоток від прибутку. Що найдивовижніше: сюди перенесло одразу ж штаб квартиру кілька великих корпорацій з річним оборотом понад трильйон і прибутком близько двохсот мільярдів. 

          І тепер простий підрахунок, ті п'ять корпорацій платять не більше двох мільярдів кредитів на рік податків. Дуже мало для них, але от для станції у вісім кілометрів у діаметрі це дуже багато.

          Коли я починав читати історію створення Орказії, то думав, що мільярдер просто вирішив потішити своє почуття власної важливості.  Але коли закінчив читати, то просто офігів. Вкладень менше мільярда кредитів у станцію, а також щороку витрачається близько п'ятисот мільйонів на утримання, решта капає в кишеню.   Я аж захопився королем Орказії, сам він, до речі, майже не буває тут, як і його дочка. Вони воліють жити на курортній планеті в конфедерації Сулус.

    І ось тут я усвідомив, що перебуваю за двадцять п'ять тисяч світлових років від Родренона.  Мені одразу стало сумно від усвідомлення того, скільки забере в мене дорога додому. 

    У мережі швидко вдалося знайти розклад лайнерів, що відвідують Орказію. Найближчий буде лише за чотири дні і він лише тридцять днів летітиме до столичної планети Сулуса. Звідти дорога, навіть якщо я найму кур'єрський корабель і мені дозволять летіти через ядро Центральних світів, триватиме понад рік. Я опинився на протилежному кінці Співдружності в місцях, про які я знав лише з бази знань з політичного устрою Співдружності.  Від роздумів мене відволік виклик нейромережею, цього разу виклик був цілком ідентифікованим, і я аж почервонів від сорому, усвідомивши, хто телефонує. Ну от як я міг забути про людину, з якою пройшов усі жахи на Дзені.