Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще у докризові часи теорія суперструн вважалася надсучасною — вона була провідним напрямом фізики ХХІІ століття. Створення циркумсолярного прискорювача дало змогу експериментально перевірити положення цієї теорії. Результати виявилися катастрофічними: більшість ідей і припущень було визнано хибними, підтвердження знайшла лише невелика частина теоретичних викладок. Сфальшованим виявився навіть значний обсяг інформації, отриманої від трисоляріан. Зважаючи на їхній технологічний розвиток, вони не могли мати хибні уявлення щодо фундаментальних знань. Тобто це була їхня навмисна спроба ввести людство в оману.
Натомість кілька ідей і передбачень, висловлених Бай Айсом ще у докризові часи, лишилися одними з небагатьох, які було підтверджено після проведення експериментів на циркумсолярному прискорювачі. Тобто на момент, коли Бай Айс вийшов із гіберації, актуальна фізична думка фактично повернулася у часи його докторантури, й він завдяки своїм передбаченням отримав перевагу, а ще за десять років став одним із провідних фізиків-теоретиків.
— Здається знайомим? — запитав Василенко, роблячи рукою широкий жест.
— Так, але людська самовпевненість і зарозумілість випарувалися, — відповів Бай Айс.
Василенко мав схожі відчуття: озирнувшись та оцінивши подолану кораблем відстань, він побачив, що Нептун перетворився на крихітну блакитну цятку, а Сонце мало вигляд маленького тьмяного вогника, нездатного відкинути навіть найслабшу тінь на поверхню антени. Куди зникли дві тисячі зоряних суден людства, які колись шикувалися в космосі у довгу лінію? Зараз ці два кораблі з екіпажами, що за чисельністю не перевищували сотні осіб, залишилися наодинці з космосом. Відстань до «Аляски» дорівнювала майже 100 тисячам кілометрів, і сподіватися угледіти її було марно. «Аляска» виконувала функції з іншого краю мережі позиціонування й мала на борту таку ж дослідницьку групу, як і «Одкровення». За словами Генерального штабу, це була дублювальна команда — вочевидь, вище керівництво критично оцінювало небезпечність їхньої місії. Тут, на пустельному краю Сонячної системи, поверхня антени здавалася унікальним ізольованим островом у Всесвіті. Василенко хотів поглянути вгору та зітхнути, але зрозумів усю безглуздість цієї дії. Натомість дістав із кишені скафандра якийсь предмет і закрутив його в невагомості між собою та Бай Айсом.
— Поглянь на це.
На перший погляд предмет нагадував кістку якоїсь тварини, але насправді це був металевий уламок, на гладкій поверхні якого віддзеркалювалися холодні зорі.
Василенко вказав на штуковину, яка повільно оберталася.
— Понад 100 годин тому неподалік нашого маршруту було виявлено скупчення металевих уламків. Я відправив безпілотник, і ось його улов — уламок системи охолодження термоядерного двигуна одного з кораблів зоряного класу, збудованих наприкінці Епохи кризи.
— То це фрагмент корабля, який брав участь у Битві судного дня? — із трепетом запитав Бай Айс.
— Скоріш за все. Дрон також знайшов металевий підлокітник крісла та шматок переборки.
Ділянка простору, де вони опинилися, була околицею поля Битви судного дня, що відбулася майже два століття тому. Після старту проєкту «Бункер» люди часто стали натрапляти на рештки старовинних кораблів, значна частина яких опинилася у новоствореному музеї, проте дещо опинилося й на чорному ринку артефактів. Бай Айс узяв уламок і відчув, як холод проникає крізь рукавицю скафандра, викликаючи озноб. Він відпустив його, і той продовжив обертатися, ніби був вмістилищем душі, що рухала ним. Бай Айс відвів погляд від предмета і подивився вдалину, але побачив лише бездонну порожнечу. У цій темній і холодній ділянці простору уже майже два століття дрейфували залишки двох тисяч військових кораблів і тіл мільйонів людей, чия замерзла кров сублімувалася і розсіялася.
— Те, що ми знайдемо цього разу, може виявитися навіть зловіснішим за сумнозвісну Краплину, — сказав Бай Айс.
— Саме так. Тоді ми принаймні мали певні знання про Трисолярис. А зараз нічогісінько не відаємо про світ, звідки походить ця річ… Докторе Баю, ви маєте певні припущення, з чим ми можемо зіткнутися?
— Тільки масивний об’єкт здатен випромінювати гравітаційні хвилі, тому я припускаю, що цей об’єкт повинен мати значні масу та об’єм. Він цілком може виявитися космічним кораблем… Щоправда, у нашій сфері навіть щось найнеочікуваніше може перетворитися на реальність.
***
Розвідувальний загін прямував до джерела гравітаційних хвиль уже тиждень, скоротивши відстань до одного мільйона кілометрів. Кораблі почали сповільнюватися, доки їхня швидкість не впала до нуля, а потім розпочали прискорення в протилежному напрямку — до Сонця. Тепер обидва човники летітимуть паралельно з об’єктом, аж доки він не наздожене їх. Більшість спостережень і досліджень мали проводитися на борту «Одкровення», а «Аляска» на відстані у 100 тисяч кілометрів підстраховувала головну дослідницьку групу.
Відстань продовжувала скорочуватися — тепер «Одкровення» відділяло від об’єкта лише 10 тисяч кілометрів. Гравітаційні хвилі досягли високої чіткості, й сигнал такої потужності вже можна було використати для точного позиціонування об’єкта. Але радари кораблів не змогли зафіксувати жодного відлуння від нього, як і не мали успіху в спостереженні у видимому спектрі світла. Навіть після скорочення відстані до об’єкта до однієї тисячі кілометрів екіпажі літальних апаратів не змогли нічого побачити в точці розташування джерела гравітаційних хвиль.
Екіпаж «Одкровення» почала охоплювати паніка: вони прораховували різні варіанти розвитку подій, проте ніхто не очікував, що, опинившись на близькій відстані до цілі, нічого не вдасться побачити. Василенко запросив вказівки із Центру раннього сповіщення, і через 40 хвилин очікування надійшов наказ наблизитися до цілі на відстань у 150 кілометрів. У цей час система спостереження нарешті щось помітила у видимому спектрі світла: біля джерела випромінювання гравітаційних хвиль з’явилася невеличка біла плямка, яку можна було побачити навіть у звичайний бортовий телескоп. «Одкровення» випустило дрон для ближчого візуального контакту. Він швидко наближався до цілі: 500 кілометрів, 50 кілометрів, 500 метрів… Нарешті безпілотник зависнув на відстані п’яти метрів до цілі, надіславши голографічне зображення високої чіткості, що дало змогу екіпажам обох кораблів нарешті роздивитися об’єкт, відправлений позаземною формою життя до Сонця.
Невеликий клаптик паперу.
Інакше описати цей об’єкт було просто неможливо. Він отримав офіційну назву: «прямокутний мембранний об’єкт завдовжки 8,5 сантиметра, завширшки 5,2 сантиметра», який, проте, не мав товщини, чи принаймні її неможливо було виміряти. Поверхня була чисто білою, що додавало йому схожості з аркушем паперу.
До дослідницької групи входили найкращі науковці та військові — люди, які мали раціональне мислення та розвинені когнітивні навички. Але інстинкти все одно брали гору: вони очікували побачити численні сили для вторгнення чи космічний корабель розміром як найменший із чотирьох галілеєвих супутників Юпітера — Європа (об’єкт саме такого розміру й міг бути джерелом гравітаційних хвиль зафіксованої потужності).
Але побачивши космічний папірець — відтепер саме так його й називали, — всі зітхнули з полегшенням. Хоча пильності все ще не втрачали — знайдений об’єкт, безумовно, міг виявитися різновидом зброї, здатним знищити обидва кораблі, — проте за долю Сонячної системи вже ніхто не переймався. Цей папірець здавався таким невагомим і нешкідливим, немов біле перо, яке пливе нічним небом. Людство вже давно не писало на папері, але більшість бачила листи у фільмах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічне життя Смерті, Лю Цисінь», після закриття браузера.