Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

були все ще темні, й брудний, із піском, дощ стукотів у шиби. Повітря пахло озоном і холодом, тож Еймосів видих породжував примари. Згори LED-лампи кидали таке різке світло, що тіні здавалися несправжніми. Стоукс і вся челядь стояли щільним гуртом під однією стіною, міцно тримаючи торби й валізи та тривожно поміж себе перемовляючись. Буч прихилилась до іншої стінки, приклавши правицю до вуха для кращої зосередженості. Спустившись по східцях, Еймос поспостерігав за нею. Ця жінка просто випромінювала бажання чинити насильство. Еймос знав багатьох людей із подібним виразом обличчя. Декотрі з них були злочинці. Інші — поліцаї. Вона вловила його погляд і задерла підборіддя догори, ніби вітаючись і заодно мов кидаючи виклик. Він приязно їй усміхнувся й помахав рукою.

Коли він ступив на підлогу ангара, Кралюся якраз вийшла зі шлюзу на трап. Стоукс облишив свій щільний гурт і задрібушив до Еймоса, занепокоєно посміхаючись.

— Пане Бертоне? Пане Бертоне?

— Можете звати мене Еймосом.

— Так, дякую. Я оце подумав, чи не могла б Наталя тим часом збігати до Сайласів? Її муж працює там прибиральником, і вона побоюється, що, оце як полетить без нього, то вони, можливо, більше вже й не побачаться ніколи. Дуже вона хвилюється.

Тим часом Кралюся тихою, мов котячою, ходою вже й зішла додолу і стала за Еймосовою спиною. Її тінь розсіялася на доріжці поперед неї. Еймос почухав руку.

— Ну, справа тут така. Швидше всього, ми зробимо остаточне випробування десь протягом сорока п’яти хвилин. Коли ми покінчимо з цим, то всяк, хто буде тут, зможе піднятися нагору й зайняти місце, якщо воно знайдеться. А всі, хто не встигне зайняти місце, хай на момент старту опиняться не поруч, а то ще згорять, розсіявшись на відповідну кількість атомів, коли ми злітатимемо. А що хто з вас робитиме поміж цих двох моментів, мене це ніяк не обходить.

Стоукс захихотів і сіпнув головою, мов який птах.

— Дуже добре, пане Бертоне. Дякую!

Еймос тільки простежив поглядом, як той почимчикував геть.

— То ви пан Бертон, чи не так? — запитала Кралюся.

— Очевидячки, — відказав Еймос, а тоді зробив рух великим пальцем у напрямі Стоукса. — Чи не подумав він, що я жартую? Я ж бо тільки й сказав йому, що сонце сходить на сході.

Кралюся ворухнула плечем.

— Як на його думку, то ми добрі люди. Хоч би що ми сказали, він саме так наші слова й стлумачить. Скажи йому, що байдуже тобі, чи житиме він, а чи помре, то він подумає, що просто на тебе найшов гумор шибеника.

— Серйозно?

— Ага.

— І як люди проходять по життю отаким дурним шляхом?

— Та от більшість якось так і проходять.

— То більшість людей, виходить, дурні.

— А все одно ми доп’ялися до зірок, — сказала Кралюся.

Еймос простер руки, й приємним поболюванням відгукнулися плечові м’язи.

— Знаєш, Кралюсю: воно дуже мило, як нам дісталася ця поміч і таке все, але, про мене, було воно куди ліпше, коли ми з тобою були тільки вдвох.

— Який ти зайчик. Піду пошукаю каву або чай. Чи амфетаміни. Ти потребуєш чогось?

— Ні. Я і так норм.

Провів її поглядом, бо відійшла. Досі ще надто тендітна й тонка, але відколи він був увійшов до її камери в Ямі, у Віфлеємській, вона стала ніби упевненіша в собі. Задумався, чи має вона знову повернутися в ту Яму, хай і Віфлеємську, й чи досі вона хоче, щоб він її вбив. Варто, либонь, розпитати її про таке. Він притлумив позіх і виклацав щось у своєму ручному терміналі.

— То як воно там нагорі?

— Досі не виявлено жодної хиби, — відповів Ерік. — То це таким ділом ти займаєшся нині?

— Цим я займаюся вже не рік, і не два.

— І спромогаєшся прожити на цьому?

— Авжеж — коли не зважати на такі дрібнички, як моторошні іно-плане-довболоби та повсякчасні спроби корпоративних сек’юриті вбити тебе.

— Коли б я оце на таке зважав, — відгукнувся Ерік. — Ну, та гаразд. До справи. Наша тотальна перевірка-прогонка добігає кінця. Таки знайшов одну гикавку — водного рециклера, але все інше досить працездатне.

— Якщо ми на стільки часу застрягнемо в оцій цеглині, щоб нам аж воду рециклювати знадобилося, то щось пішло дуже не так.

— Та й я про те саме. Мені запускати реактор? Тут усі скрипти та перевірні списки.

— Ага, а я займуся...

Тут заквоктав ручний термінал, і пробився незнайомий Еймосові чоловічий голос.

— Босе? До нас прибуває якесь товариство.

— Що саме ти бачиш? — різко запитав Ерік.

— Три вантажівки.

— Окей, хай йому фук, — мовив Ерік. — Запускаю реактор.

Еймос підбіг до вхідних дверей ангара. Чатові під вікнами всі стояли напружені. Вони ж бо все втямили. А слуги все ще переминалися з ноги на ногу в своєму кутку, далеко від корабля.

— То я скочу й сам доперевірю, — сказав він. — То була б ганьба: так ухайдокатися лише для того, щоб влаштувати цим вермонтцям світлове шоу.

Запала напружена мовчанка. Еймос не розумів, у чому річ. А тоді все прояснив Еріків голос:

— Ти мені не командир, Бертоне!

Еймос закотив очі під лоба. Не варто було таке говорити по відкритому каналу. Стільки років і стільки катастроф — а все й досі зводиться до того, щоб, крий боже, не втратити обличчя.

— Я висловлював тільки думку спеціаліста, — сказав Еймос, а тоді ще додав: — Сер.

— Прийнято. А поки я ще не впорав цієї роботи, ти б, мо’, поміг захистити периметр? — підказав Ерік, а Еймос тільки осміхнувся. Бо саме це він і збирався зробити. А Ерік говорив, уже комусь іншому:

— Волте, починай саджати пасажирів на корабель! А Кларісса допоможе запустити всі системи.

— Біжу! — озвалася вона, й Еймос побачив, як вона побігла через ангар