Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Пане Бертоне? — обізвався дворецький.

— Ота дівчина, що хотіла збігати по свого старого? Ну, краще б вона передумала й нікуди не бігала.

Стоукс зблід. І тут-таки у вікна ангара полилося світло, яскравіше за сонячне: прожектори! Чийсь голос загорлав через гучномовці, вигавкуючи окремі склади слів, зрозуміти які було годі, бо відлунки надто перемішувалися з тими складами, аби з них поскладалися цілі й зрозумілі слова. Та це й не мало жодного значення. Бо всі зрозуміли, що воно й до чого. Поки Еймос добіг до вхідних дверей, у прожекторному світлі вже надбігали постаті. Чоловіки у бойовому спорядженні, зі штурмовими рушницями в руках, мчали до ангара, а були їхні рушниці важчі за те, що передбачено для прос­того погамування агресивних юрб. Слуги йшли по трапу до шлюзу корабля, але рухалися вони не дуже швидко. Хтось з Ерікових людей — хлопець літ двадцяти з червоним шарфом на шиї — вручив, усміхаючись, Еймосові рушницю.

— По прожекторах цілимось?

— Будь-який план кращий, ніж ніякого плану, — сказав Еймос і вибив шибу вікна кольбою рушниці.

А стрілянина вже й розпочалася — він іще й не встиг обернути зброю цівкою вперед, аби взяти когось на мушку. А воно мов буря заревіла, й годі було розрізнити, коли пролунав один постріл, а коли — за ним наступний. Десь закричали люди, але ж Ерік і Кралюся уже в кораблі, а Голден, Алекс і Наомі — десь не на цій планеті, а Лідія безпечно спочиває вічним сном. Тільки й клопоту, що оце-о. Хтось поруч нього викрикнув безсловесний бойовий клич. Еймос прицілився, зробив видих, натис на спусковий гачок. Кольбою вдарило в плече, й один із тих сліпучих променів згас. Потім хтось знищив іще один прожектор. Хтось із пінквотерських вояків одвів правицю назад, аби жбурнути щось, й Еймос підстрелив цього — й ще одного в стегно. А за мить по тому, як упали ці двоє, вибухнула й граната, що десь там упала на землю, і крізь запону дощу завиднів кручений шлейф сльозогінного газу.

Хтось — чи не Буч, із голосу — заволав: «А проженімо їх геть!» Еймос пригнувся й скосував погляд на «Чжан Ґуо». Цивільні майже всі позаходили, а Стоукс позаду вимахував руками й кричав: «Швидше! Швидше!» Щось вибухнуло, й рештки шиб посипалися з вікон. Вибухова хвиля гупнула в Еймосові груди, мов сам вибух ударив. Він підвівся, визирнув у вікно й вистрелив найближчій постаті в обличчя. Знадвору долинув гучніший гуркіт, і щось застрочило спалахами, яскравішими навіть за прожекторні промені. У стіні зазяяли дірки, й світло заструменіло всередину собороподібного ангара.

— Ушиваймося! — вигукнув Хлопець-із-Шарфом.

— Слушна думка, — сказав Еймос і позадкував, стріляючи й далі у вікно. Пів секунди — й той, із шарфом, уже став поруч нього. Решта або помітила їхній відступ, або й сама до цього додумалась. Двоє уже й вискочили на трап, і побігли нагору, відстрілюючись на бігу. Тепер уже ніхто в ніщо не цілився: наразі важливо було стримати нападників чимдалі від корабля, аби всі свої втрапили на борт. Еймосова рушниця спорожніла. То він кинув її на землю й потрюхикав до трапу. Не зупиняючись, приклав ручний термінал до вуха.

— Як там у нас? — криком запитав він.

— А ти тямущий! — так само криком відгукнулась Кралюся. — На запуску запирхав був енергоблок. Так втратили б маневрового двигуна.

— То зараз уже ж не втратимо?

— Та ніби ні.

— Добре.

Він зупинився біля підніжжя трапа. Хлопець-із-Шарфом присів позад нього, перезаряджаючи свою рушницю. Коли ж той загнав обійму в магазин, Еймос вихопив у нього зброю, показавши підборіддям на трап. Хлопець-із-Шарфом кивнув, дякуючи, й хутко, при­гнувши голову, шаснув нагору. По вікнах затанцювали тіні, й розчахнулися бічні двері — туди вдерся рій з трьох вояків. Еймос так усіх їх і скосив. Шестеро Ерікових людей уже були на східцях, і дехто з них, лізучи нагору, все ще відстрілювався. Одна з них — Буч — спіткнулася на четвертій сходинці. Вся її рука була закривавлена, кров цебеніла з рани на шиї. Еймос, обстрілявши стіни, присів біля неї навпочіпки.

— Ворушись! — мовив він. — Пора летіти.

— Та я вже не полечу... — зронила вона.

Зітхнувши, Еймос поклав ручний термінал до кишені, схопив однією рукою жінку за комір, другою — рушницю й чкурнув нагору, під торохтіння власного вогню. Жінка верещала, але вистрибувала зі сходинки на сходинку. Щось позаду вибухнуло, але Еймос не зупинився, щоб розгледіти, що там гахнуло. Вгорі увіпхнув Буч до шлюзу, ще, востаннє, стрельнув у напрямі підніжжя трапа й натис на контролі, аби проциклювати закриття шлюзу.

Зусібіч навколо нього тісною юрбою стояли Ерікові люди й слуги цього дому. Дехто був закривавлений. Та й сам він увесь вимастився кров’ю. Певен був, що то кров Буч, однак не на всі сто відсотків. Інколи, в розпалі гарячого моменту, він і сам не помічав таких дрібничок, як власні подряпини. Випустив Буч і вихопив із кишені ручний термінал.

— Гаразд, — мовив. — Оце вже й можна.

— Викиди спалять усіх, хто опиниться біля корабля, — застеріг Ерік.

— А нам не все одно? — гаркнув Еймос.

— Так отож.

Привід заревів, оживши.

— Лягти всім! — скомандував Еймос. — Ми не встигаємо добігти до амортизаційних крісел. Усім на підлогу! Треба, щоб тиск прискорення припадав на все ваше тіло!

Він опинився на підлозі біля Буч. Вона втопила очі в нього, а вираз їхній був чи то біль, чи то гнів. Вона не сказала ні слова, й він мовчав. Через корабельні системи оповіщення до них дійшов Еріків голос. Він наказував їм зібратися на силах, а за мить Еймос уже важив набагато більше, ніж кілька секунд тому. Гучний хрускіт потряс палубу: то «Чжан Ґуо», у своєму пориві до зірок, пробив дах ангара. Корабель затрясся й опустився трохи назад, а тоді й знову злетів. Якщо будуть різкі повороти, то в кутку, де підлога сходиться зі стіною, буде з цих пасажирів мала купа — невелика.

Замерехтіли, оживаючи, екрани над контролями машзали, й передні камери корабля показали хмари та струмені дощу. Грім прокотився по кораблю. Еймос не пригадував достеменно, яке зазвичай вимагається прискорення для виходу на земну орбіту: 3 g? 4 g? Байдуже скільки, насправді; все одно в амортизаційному кріслі було б зараз куди веселіш. Занили щелепи! І тут він згадав, що треба розкидати руки-ноги, то так воно й легше буде. А всі довкола нього або не згадали цього вчасно, або ж ніколи про щось таке й не чули. Для більшості це була перша