Читати книгу - "Маятник Фуко"

Я обманювався, вважаючи, що довів Велике Діло до закінчення.

Наче вражені смерчем, ще раз відчиняються двері халупи і з’являється привид із блідим обличчям, його руки побожно заклякли на грудях, а полохливий погляд не може приховати його натуру, адже зодягнений він у чорні одіяння свого чорного Товариства. Син Лойоли!

— Кретінó — волаю я, піддавшись облуді.

Він підносить руку в лицемірному жесті благословення. — Я не той, хто є, — каже він мені з посмішкою, в якій нема вже нічого людського. Це правда, вони завжди діють цим методом: іноді вони заперечують самі собі власне існування, а іноді проголошують могутність свого ордену, щоб залякати недосвідчених.

— Ми завжди є чимось іншим, ніж те, що ви думаєте, діти Веліала (говорить цей спокусник самодержців), але ти, о Сен-Жермене…

— Звідки ти знаєш, хто я такий насправді? — запитую я стурбовано. Він погрозливо посміхається: — Ти знав мене в інші часи, коли намагався відтягти мене від узголів’я Постеля, коли під іменем абата д’Ербле, в серці Бастілії, я привів тебе до закінчення одного з твоїх утілень (гай-гай, як виразно я досі відчуваю на своєму обличчі залізну маску, на яку, з допомогою Кольбера, засудило мене Товариство Ісуса!), ти знав мене, коли я нишком стежив за твоїми потайними нарадами з Гольбахом та Кондорсе…

— Роден! — вигукую я, наче вражений громом.

— Авжеж, Роден, таємний генерал єзуїтів! Роден, якого не обведеш круг пальця і не штовхнеш у яму, як ти зробив з іншими обдуреними. Знай, о Сен-Жермене, що нема такого злочину, згубної вигадки, кримінальної пастки, якої ми б не вигадали ще до вас, задля більшої слави нашого Бога, який виправдовує засоби! Скільки коронованих голів ми примусили скотитися у ніч, яка не має ранку, влаштовуючи набагато витонченіші пастки, щоб здобути панування над світом. А тепер ти хочеш стати нам на перешкоді, щоб ми, за крок від мети, перестали стромляти нашого хижого носа в таємницю, яка вже п’ять століть тримає в русі історію світу?

Вимовляючи ці слова, Роден став страхітливим. Усі інстинкти кривавої, блюзнірської, мерзенної амбіції, що з’явилися у папства доби Відродження, виступили тепер на чолі цього Ігнатієвого сина. Я добре бачу: ненаситна спрага панування хвилює його нечисту кров, палючий піт заливає його, навколо нього розходиться щось на подобу сморідної пари.

Як знищити цього останнього ворога? Мені блискає несподівана думка, яка може прийти до голови лише тому, для кого людська душа вже століттями не має незайманих закутків.

— Дивись сюди, — кажу я, — я теж Тигр.

Я рвучко штовхаю тебе на середину кімнати і зриваю з тебе майку, шматую пояс припасованого панцера, який приховує принади твого бурштинового живота. Тепер, у блідому сяйві місяця, яке проникає крізь причинені двері, ти випростуєшся, прекрасніша від змія, що спокусив Адама, гордовита і розпусна, непорочна діва і блудниця, зодягнена лише у своє тілесне могуття, адже оголена жінка — це жінка озброєна.

Єгипетське покривало спадає на твоє густе волосся, чорне аж до синяви, під легким серпанком пульсують груди. Навколо невеликого дугастого і впертого чола обкрутився золотий уреус із смарагдовими очима, виблискуючи на твоїй голові своїм трійчастим рубіновим язиком. А твоя туніка з чорного серпанку зі сріблистими відблисками стягнута шарфом, вишитим зловісними веселками та чорними перлами. Твій опуклий лобок гладко поголений, щоб ти здавалася статуєю в очах своїх полюбовників! Кінчики твоїх пипок, яких ніжно торкнувся пензель твоєї рабині-малабарки, забарвлені тим самим карміном, що кривавить твої вуста, звабливі, наче рана!

Роден починає важко дихати. Довготривала здержливість, життя, проведене у мріях про могутність, готували його лише до задоволення нестримного бажання влади. Перед цією прегарною і безсоромною царицею, з очима чорними, наче в демона, з круглими раменами, пахучим волоссям, білою й ніжною шкірою, Родена охоплює надія на невідомі пестощі, на невимовне розкошування, його плоть стогне, як стогне лісовий бог, бачачи оголену німфу, відбиту у воді, яка вже привела до згуби Нарциса. Проти світла я бачу, як він нестримно напружується, немов закам’янілий під поглядом Медузи, завмерши у бажанні виповнення притлумленої і вже призгаслої чоловічої снаги, знавісніле полум’я любострастя викручує його плоть, він схожий на лук, націлений до мішені, напружений до тої міри, що аж подається і переламується.

Враз він падає на долівку, повзаючи перед цим видінням, простягаючи схожу на кіготь руку, благаючи про ковток еліксиру.

— Ох, — хрипить він, — яка ти гарна, ох, ці зубенята вовчиці, які блищать, тільки-но ти відкриєш свої червоні, пухлі губи… Ох, ці великі смарагдові очі, які то виблискують, то мліють. Ох, демоне любострастя.

Він цілком має рацію, нещасний, а тим часом ти рухаєш стегнами, огорненими синюватою тканиною, і висуваєш вперед свій лобок, аби штовхнути флінпер до останнього краю божевілля.

— О, прекрасна з’яво, — каже Роден, — будь моєю, лиш на мить, наповни хвилиною втіхи моє життя, прожите на службі у ревнивого божества, розрадь блискавкою насолоди вічність полум’я, до якого твоя постать мене тепер штовхає й тягне. Прошу тебе, торкнися мого обличчя своїми губами, ти, Антінеє, Маріє Магдалино, ти, що тебе бажав я в ликові святої, розтривоженої екстазою, що тебе жадав я під час моїх лицемірних поклонінь ликам непорочних дів, о Пані, ти прегарна, наче сонце, біла, мов місяць, я відрікаюся від Бога, від святих і від самого Римського Первосвященика, ба більше, я відрікаюсь від Лойоли, від злочинної присяги, яка зв’язує мене з моїм Товариством, благаю лиш одного-єдиного поцілунку, і хай від нього я загину.

Він зробив ще один крок, повзучи на закляклих колінах, піднявши рясу, у щораз більшому напруженні простягаючи руку до недосяжного щастя. Раптом він упав горілиць, здавалося, що очі виходять у нього з орбіт. Жорстокі корчі зводять риси його обличчя нелюдськими здриганнями, подібними до тих, які викликає на обличчях трупів електричний розряд Вольта. Синювата піна кривавить його вуста, з яких долинає свистячий, здушений, наче у скаженого, голос, і коли він доходить до фази пароксизмів, як це пояснює Шарко, жахлива недуга, якою є сатиріаз, ця покара за любострастя, витавровує ті ж самі стигмати, що й собачий сказ.

Це кінець. Роден вибухає божевільним сміхом. Відтак каменем падає у безпам’ятстві на долівку, наче живий образ трупного задубіння. В одну мить він збожеволів і помер проклятим.

Я обмежився тим, що підштовхнув тіло до отвору, уважаючи, щоб не забруднити своїх лакованих мештів об засмальцьовану рясу свого останнього ворога.

Нема жодної потреби у вбивчому кинджалі Лючано, але найманий убивця вже не може стримувати своїх